ЗСУ – котики, а от ТЦК – це зло. Як поєднується несумісне в головах тих, хто нападає на військових?Вулиця наразі не диктує порядок денний в Україні і не підміняє собою державні інституції, але є лакмусовим папірцем настроїв принаймні частини суспільства. УП поговорила з психологом Ольгою Кухарук про напади на ТЦК, "картонкові" протести і психологію натовпу. Якщо коротко:Про розшарування в соціальній динаміці: В хронічному стресі і травмі ми один від одного віддаляємося. До чужих груп зростає настороженість, упередженість, відчуття, що іншим мій досвід не зрозумілий. Наприклад, сім'ї ветеранів будуть переважно орієнтуватися на своїх, розвиваючи внутрішні соціальні зв'язки. Причому це не буде атомізація з розряду "ми об'єднаємося, а потім до вас вийдемо взаємодіяти". Це буде атомізація у стилі "нас ніхто не розуміє", "весь світ проти нас".Про мобілізацію: Якщо ми спитаємо, чи треба міняти хлопців у війську, думаю, що 100% опитаних скажуть: звісно, так, люди п'ятий рік там, хтось більше. Але якщо це питання загострювати до "чи маю особисто я служити?", то відповідь дуже часто буде мати продовження. Умовно кажучи, все буде зводитися до того, що міняти людей треба, але ж це маю робити не я і не мої рідні. Це відбувається, зокрема, через те, що з 2014 року не формувався адекватний образ війни, війська, того, чим займається людина у війську. Про образ війська у суспільстві: У нас є публікації про дуже крайні досвіди війни – або про героїчних героїв, або про зраду. Водночас дуже мало говорять, як працює служба тилу, як працюють повари, як працює друга і третя лінія оборони. Своє уявлення про життя у війську люди формують з тих спорадичних висвітлень у пресі, соцмережах, випадкових розповідей і фільмів про війну. На це накладається вороже ІПСО, яке качає і посилює страхи. Про те, як держава мотивує людей іти на службу: Держава фактично не продукує нічого, крім ідеї незламної незламності. На що має спертися людина, приймаючи рішення мобілізуватися? Вона може спертися на свій патріотизм – такі люди точно є, але їх меншість. На що ще? На знання, на мотивацію з інших, більш раціональних причин, на відчуття чітких перспектив і розуміння правил гри. А з цим у нас великі проблеми.Про різницю між "шакалячим експресом" в соцмережах і агресивним вуличним натовпом: Безкарність – раз. Анонімність – два. Розтягнутість в часі – три. Стає холодно, їсти хочеться – треба йти додому. І чотири – стійкою бульбашкою та алгоритмами подачі інформації в цифровому світі. Зараз у фейсбуку "мої" будуть завжди біля мене. Ба більше, алгоритми соцмереж мені будуть знову і знову формувати теплу ванну в бульбашці. І очевидно, що, враховуючи хронічний стрес і втому, я не хочу вилазити з комфортного оточення.