“ДЛЯ УКРАЇНЦЯ РІДНА МОВА - ЦЕ ДУША, А ДУШЕЮ, ЯК ВІДОМО, НЕ ГЕНДЛЮЮТЬ! А ІНШІ МОВИ ДЛЯ НЬОГО, В ТОМУ ЧИСЛІ РОСІЙСЬКА, - МУСЯТЬ БУТИ ЛИШЕ КОМУНІКАТИВНИМ ІНСТРУМЕНТОМ”11 квітня 1913 року народився видатний український фізик, педагог і організатор науки Володимир Хоткевич. Він з’явився на світ у Києві в родині відомого українського письменника, композитора та громадського діяча Гната Хоткевича. Доля родини Хоткевичів склалася трагічно: батька репресували й розстріляли у 1938 році, рідні опинилися розкиданими по світу. Сам Володимир Хоткевич дивом уникнув репресій і зміг реалізувати себе в науці.Освіту він здобував спочатку в індустріально-технічній профшколі, а після її закінчення у 1930 році вступив до Харківського механіко-машинобудівного інституту, де отримав спеціальність інженера-дослідника у галузі фізики. З 1932 до 1950 року Хоткевич працював в Українському фізико-технічному інституті. Наукову роботу розпочав під керівництвом професорів Льва Шубникова та Бориса Лазарєва. У цій установі він зосередився на прикладних завданнях. У 1934 році за участю Хоткевича введено в дію перший у СРСР гелієвий скраплювач. Фізик досліджував магнітні й детекторні властивості надпровідників, брав участь у роботах атомного проєкту.Під час Другої світової війни разом з інститутом перебував в евакуації в Алмати. Навіть у цей складний період не припиняв наукової діяльності. У 1943 році захистив кандидатську дисертацію. У 1944 році повернувся до Харкова, брав активну участь у відновленні кріогенної лабораторії Українського фізико-технічного інституту.З 1950 року життя Володимира Хоткевича пов’язане з Харківським університетом. Тут він пройшов шлях від доцента до ректора. Цю посаду він обіймав протягом 1966-1976 років. У стінах університету Хоткевич зосередився на дослідженнях надпровідності і низькотемпературної металофізики. Він зробив вагомий внесок у розвиток науки, став автором понад 200 праць і виховав цілу плеяду науковців. Під його керівництвом було захищено 15 кандидатських дисертацій.У 1954 році Володимир Хоткевич захистив докторську дисертацію, за два роки був затверджений у званні професора. У 1967 року його обрали членом-кореспондентом Академії наук УРСР. Його наукові здобутки були визнані не лише в Україні, а й за кордоном. Хоткевич був почесним доктором Познанського університету ім. Адама Міцкевича.Попри всі виклики епохи, Володимир Хоткевич залишався принциповою людиною. Відомий його вислів про мову як душу народу є свідченням глибокої національної свідомості та гідності.Він відійшов у вічність 9 липня 1982 року, залишивши після себе потужну наукову спадщину.
ЗБЕРЕГТИ, ЩОБ ПОВЕРНУТИ: ВАГОМИЙ ПОСТУП У ВІДРОДЖЕННІ МОВ НАДАЗОВСЬКИХ ГРЕКІВ7 квітня, у стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася подія, що має значення не лише для академічної спільноти та студентства, а й для всієї України. ГО "Надазовські греки" / NGO 'North Azovian Greeks' презентували перший в Україні навчально-методичний комплекс з урумської мови надазовських греків та літературну збірку цією мовою “Balalığım Çohrağı” (урум. “джерело мого дитинства”), здійснивши цим важливий поступ у збереженні культурної спадщини корінних народів України. Це перший комунікативний комплекс для вивчення урумської мови надазовських греків, створений в Україні.Участь у заході взяв Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров. Він висловив команді вдячність за неймовірну працю при створенні комплексу та наголосив на необхідності запровадження 8 серпня як День пам’яті насильницького виселення урумів і румеїв із Криму у 1778 році. Відповідна дата покликана відновити історичну справедливість та посилити увагу до теми корінних народів України. “Цього року в Українському інституті національної пам'яті разом з ГО “Надазовські греки: уруми і румеї” запланована публікація збірника пісень і казок, написаних румейською мовою і частково урумською, і зараз готується переклад українською та англійською, щоб спадок урумської та румейської мов можна було поширювати на закордонні аудиторії. І це те, що ми можемо і маємо зробити сьогодні на рівні державної підтримки”, - підкреслив Олександр Алфьоров.Окрему увагу було приділено сучасним викликам. Внаслідок російської агресії надазовські греки вдруге в історії опинилися перед загрозою втрати своєї ідентичності: їхні історичні території в Криму та Надазов’ї перебувають під окупацією. Саме тому питання збереження мови, культури та історичної пам’яті сьогодні є не лише культурним, а й безпековим і державницьким.УІНП послідовно підтримує ініціативи, спрямовані на відродження ідентичності урумів і румеїв: від створення навчальних матеріалів до популяризації їхньої культурної спадщини в Україні та світі. Зокрема, триває робота над тим, щоб у Європейській хартії регіональних мов були належним чином представлені саме урумська та румейська мови, а не узагальнено “грецька”.Відродження і підтримка ідентичності корінних народів - це питання нашої історичної відповідальності, питання майбутнього: адже держава сильна тоді, коли береже розмаїття, пам’ятає своїх людей та створює умови для розвитку кожної спільноти.Сьогодні, коли війна знову намагається знищити нашу культурну спадщину, такі ініціативи стають актом спротиву та відновлення. Україна була, є і буде домом для всіх своїх народів.Фото волонтерки проєкту Лариси Кір'язєвої.
Пам’яті поліцейського Руслана Ковбасюка (позивний «Канада»)Служив на найгарячіших ділянках фронту — Донецькому, Харківському та Запорізькому напрямках.Руслан народився 12 червня 1994 року в Олександрії на Кіровоградщині. В шкільні роки активно займався футбол. Спортивне життя привело його до Олексадрійського коледжу, де хлопець вчився на вчителя фізкультури. Вищу освіту здобував спершу в Дніпровському університеті, а згодом навчався на магістратурі з правоохоронної діяльності в Центральноукраїнському університеті. Службу в правоохоронних органах розпочав в патрульній поліції на Дніпропетровщині. З початком повномасштабного вторгнення перевівся до елітного поліційного підрозділу КОРД. Воював на Донецькому, Харківському та Запорізькому напрямках. Був поранений. Після лікування та реабілітації освоїв пілотування FPV-дронів. Відзначений президентською нагородою "За оборону України". Життя 31-річного майора поліції обірвалося 19 вересня 2025 року внаслідок ворожого обстрілу у Костянтинівці Донецької області. Останній спочинок захисник знайшов на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища. У чоловіка залишилися мама, сестра, дружина та син. Честь і шана Герою! Валентина Кащенко Фото: Кропивницька міська рада, НацполіціяЗа матеріалами Кропивницької міської ради Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
КОЛИ ВІРА СТАЛА “ЗЛОЧИНОМ”8 квітня 1951 року радянські спецслужби в Україні реалізували операцію “Трійка”, в ході якої депортували до Сибіру Свідків Єгови, сім’ї “куркулів” та андерсівців. Депортаційна акція цих груп населення з території Молдови, Білорусі та країн Балтії називалася “Сєвєр”. В Україні ця операція втілювалася під назвою "Тройка".Свідки Єгови - це релігійна організація, заснована наприкінці ХIХ століття у США. У цей час організація називалася “Дослідники Біблії”, а назву Свідки Єгови отримала у 1931 році.В Україні прихильники вчення “Дослідників Біблії” почали з’являтися на початку ХХ століття. Після Першої світової їх стало більше, оскільки колишні українські емігранти поверталися на батьківщину і приносили з-за океану нові релігійні ідеї. Після Другої світової Свідки Єгови опинилися у переліку переслідуваних радянським режимом груп. Вони продовжували сповідувати своє віровчення, відмовлялися служити в Радянській армії, не вступали до компартії та не хотіли поширювати ідеї комунізму в проповідях.У травні 1950-го міністр державної безпеки СРСР Віктор Абакумов ініціював виселення членів релігійної громади Свідків Єгови. За кілька місяців розроблений ним план був схвалений Сталіним.1 квітня 1951 року депортація розпочалася в Молдавській та Білоруській РСР і Прибалтійських республіках. За Постановою Ради міністрів СРСР “Про виселення активних учасників антирадянської нелегальної секти єговістів і членів їхніх родин” дозволялося брати з собою півтори тонни речей на родину. Але виявилося, що не було на чому доправляти увесь родинний крам, відтак доводилося брати найнеобхідніше: одяг, їжу, дрібні інструменти, посуд. Майно конфіскували на користь держави і передали місцевим колгоспам.Дітей та дорослих заганяли до товарних вагонів, потяг із переселенцями діставався Сибіру десь за два-три тижні. На новому місці людей селили в бараках. Обжитися не було коли, бо потрібно було одразу виходити на роботу на лісоповалі. Втеча з таких спецпоселень каралася двадцятьма роками каторжних робіт.За даними дослідника Костянтина Бережка, загалом було виселено 9793 особи, хоча ці дані не є вичерпними. 6308 осіб виселили з України, 2617 осіб - з Молдови, 394 особи - з Білорусі, 270 осіб - з Естонії, 151 особу - з Литви, 53 особи - з Латвії.Покинути місця виселення Свідкам було дозволено у 1965 році. Конфісковане майно їм не поверталося.Нагадуємо, що вшанування пам’яті депортованих Свідків Єгови відбувається 1 та 8 квітня.
ТВОРЕЦЬ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГУМАНІТАРИСТИКИ. 107 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОМЕЛЯНА ПРІЦАКАЦього дня минає 107 років з дня народження видатного історика, філолога та сходознавця Омеляна Пріцака.Омелян Пріцак народився 1919 року в селі Лука (нині Львівщина). Його батько Йосип Пріцак - вояк УГА, який помер від тифу в полоні, коли синові був рік.Мати з дітьми перебралися до Тернополя, де вихованням хлопця займався вітчим Павел Самарагу. У гімназійні часи майбутній історик виховувався як поляк і навіть був записаний під ім’ям “Еміль”. Лише після того, як дізнався, хто його батько, самотужки повернувся до української ідентичності.Після гімназії вивчав сходознавство (арабістику, іраністику, а також монгольську мову) у Львівському університеті, а паралельно відвідував українознавчі студії в Науковому Товаристві Тараса Шевченка. Після окупації Західної України СРСР став аспірантом сходознавчого відділення Академії наук УРСР. Тут Пріцакові вдалося стати учнем засновника українського сходознавства Агатангела Кримського. Щоправда, за пів року його мобілізували до армії.З початком німецько-радянської війни потрапив у полон, а вже за рік зміг вибратися до Львова, а в 1943-му - виїхав до Берліна. У Німеччині продовжив сходознавчі студії, а також вивчав європеїстику в Берлінському, а після Другої світової - Геттінгенському університетах. Тут у 1948 році захищає дисертацію з тюркології, а вже в 1952 році стає професором Гамбурзького університету.У 1960 році приїздить викладати у Вашингтонський університет, а з 1964 і до 1990 року працює в Гарвардському університеті. Саме в Гарварді Пріцак розгорнув активну діяльність із вивчення історії України в широкому всесвітньо-історичному баченні.Пріцак стає співініціатором спершу створення українознавчого центру в Гарварді, а згодом - Українського наукового інституту. Створена ним школа україністики дала світові десятки гучних імен в історичній науці: від Ореста Субтельного до митрополита УГКЦ Бориса Гудзяка, який відвідував докторські семінари Пріцака, коли здобував науковий ступінь з візантиїстики у Гарварді.Також Пріцак був членом комісії, яка висувала кандидатів на Нобелівську премію з літератури. Пріцак у 1967 році висував поетів Івана Драча, Ліну Костенко та Павла Тичину, у 1968 році - повторно Івана Драча. У 1970 і 1971 роках пропонував кандидатуру Миколи Бажана.Після проголошення незалежності Омелян Пріцак на запрошення очільника НАН Бориса Патона повертається до України, щоб відроджувати гуманітаристику, яка роками жила в цензурних та ідеологічних радянських обмеженнях. Якщо Агатангел Кримський на початку XX століття став батьком-засновником українського сходознавства, то його учень Омелян Пріцак став відроджувачем цього напряму. Саме він створив та першим очолив Інститут сходознавства імені А. Кримського, сформував науковий колектив, бібліотеку, організував першу міжнародну сходознавчу конференцію та реанімував наукове видання “Східний світ”.Пріцак брав участь у створенні Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського. Заснував першу кафедру історіософії у КНУ імені Тараса Шевченка та навіть організував підготовку аспірантів за цією програмою.Однак через хворобу дружини, власні проблеми зі здоров’ям, а також постійні конфлікти з пострадянськими освітніми посадовцями, Омелян Пріцак у 1996 році повернувся до США, хоч регулярно продовжував відвідувати Україну. Помер у 2006 році. Його прах поховано в колумбарії Лук’янівського цвинтаря у Києві.
НА КОНТРАКТОВІЙ ВІДБУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ВУЛИЧНОЇ ВИСТАВКИ “ОПЕРАЦІЯ “ПІВНІЧ”: 75 РОКІВ ПОТОМУ”Експозиція розповідає про жертв одного із злочинів сталінського режиму, який увійшов в історію під кодовою назвою “Північ”. В основу виставки лягли світлини і спогади тих, хто пережив депортацію. Ще у 2020 році в Центрі Свідків Єгови в Україні розпочали збір свідчень 130 жертв тієї депортації, які вижили і повернулися в Україну. На кожному банері є дві цитати: про те, що їм довелося пережити, і про те, що дало сили вижити. Щоб через 70 років свідчити ці історії на суді.“Репресивний сталінський маховик намагався створити єдину церкву як черговий механізм, чи то інституційний, чи то каральний орган. Хто не підходив під цей механізм - той мав бути знищеним. Справжня віра заганялася в катакомби - там були і православні, і греко-католики, і представники УАПЦ, і баптисти, і Свідки Єгови, і УАПЦ. Київ, а особливо передмістя, у сталінські часи стали одним із осередків існування таких катакомбних церков.Ці історії, про які ми тут прочитаємо, закликають нас не до сухих дат, а до співпереживання: коли ти живеш з родиною, і тебе виривають з корінням і знищують виключно за твої внутрішні переконання, за якими ти не береш зброї до рук, не закликаєш змінити режим. Ми відзначаємо день маленької перемоги, бо ці люди повернулися, вони перемогли. І для нас важливо повторювати і нагадувати про це, бо ця історія демонструє обличчя режиму, який і сьогодні на окупованих територіях нищить церкву”, – зазначив на відкритті виставки Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.“Пам’ять - це не про минуле. Пам’ять - це про те, якими ми є і якими ми хочемо бути завтра. Бо пам’ять не тільки фіксує події минулого, а й допомагає нам осмислити те, що сталося, і формує наші цінності, якими нам бути далі. Сьогоднішня подія - це не про трагедію, а про незламність. Радянський режим був упевнений, що силою, страхом, голодом, холодом можна зламати людину, змусити її відмовитися від своїх переконань. Але досвід цих людей показав, що справжня віра не ламається, вона гартується. Депортовані не відповіли ненавистю на ненависть. Вони обрали інший шлях. Вони обрали дотримуватися двох головних заповідей Божих: любити Бога і любити ближнього свого”, - підкреслив речник Центру Свідків Єгови в Україні Іван Рігер.У відкритті виставки також взяли участь перший заступник голови Державної служби етнополітики та свободи совісті Віктор Войналович, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України Андрій Когут та президент Української асоціації релігієзнавців, професор Людмила Филипович. Модерувала відкриття заступниця начальника Управління популяризаційної роботи та меморіальних заходів УІНП Наталія Слобожаніна.Ця виставка це спільний проєкт Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, Української асоціації релігієзнавців, Центру Свідків Єгови та Українського інституту національної пам’яті. Вона стала продовженням серії експозицій за підтримки УІНП про злочини радянського режиму проти Церкви.Нагадаємо: у квітні 1951 року сталінський режим здійснив примусову депортацію понад 9 000 представників релігійної конфесії Свідків Єгови та членів їхніх родин до віддалених районів Сибіру, зокрема Томської та Іркутської областей. З них більше двох третин були з території України. Людей виселяли з їхніх домівок, позбавляли майна та обмежували в правах лише через їхні релігійні переконання. Для багатьох це стало важким випробуванням віри, гідності та внутрішньої сили.Ознайомитись з експозицією можна протягом квітня 2026 року на Контрактовій площі.
Пам'яті Героя України Сергія Коновала (позивний «Норд»)Сьогодні минає два роки з дня загибелі командира «Сталевої сотні» 67-ї окремої механізованої бригади.Сергій народився 29 травня 1992 року в Тернополі. Після школи вчився на стоматолога у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Згодом вивчав політологію у Західноукраїнському національному університеті.Був активним учасником Революції гідності. У 2014 році став парамедиком у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». У 2016 році його призначили командиром 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Сергій брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.Поза війною займався громадською діяльністю. Був оператором та співродюсером фільмів «Шлях поколінь» та «Дорога в Карпати». Організував благодійний велопробігу «Чумацький шлях», який охопив 10 американських штатів та 5 канадських провінцій. Був засновником Дому ветеранів у Тернополі. Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до ДУК ПС, який переформатували у 67 окрему механізовану бригаду. Був командиром роти. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину та Донеччину. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На війні знайшов свою дружину - Ольгу. Загинув 6 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру. Указом Президента України від 23 серпня 2024 року Сергію Коновалу присвоєне звання Героя України. Також він є почесним громадянином Тернополя та Тернопільської області.Фото з архіву Ольги КоновалПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті Героя України, лейтенанта медичної служби Владислава ТитаренкаДо останнього рятував життя українських захисників.Владислав народився 13 вересня 1994 року в селищі Борова Ізюмського району на Харківщині. Навчався у харківській гімназії №172. В школі дуже любив серіал "Доктор Хаус", через що вирішив стати лікарем. Навчався на хірурга в Харківському національному медичному університеті. Під час навчання закінчив профільну військову кафедру та отримав офіцерське звання. Після інтернатури працював за фахом у 25-й клінічній лікарні Харкова, а коли розпочалася пандемія COVID-19, почав працювати і в інфекційному відділенні. Крім того, проводив консультаційні прийоми в поліклініці №9. Владислав прагнув якомога скоріше стати справжнім лікарем і здобути відповідний досвід, тому не боявся проводити операції різної складності. З 7 грудня 2022 року став служити у військовому шпиталі «Військово-медичний клінічний центр Північного регіону» в Харкові. Згодом служив в мобільних шпиталях на передовій у Харківщині. Загинув 5 серпня 2023 року внаслідок авіаційного удару. Лише за останній місяць служби Владислав встиг зробити 557 операцій.Поховали Владислава на Алеї Слави на 18-му харківському цвинтарі. У захисника залишилися мама, дідусь, молодший брат, кохана дівчина, друзі. 24 лютого 2024 року Указом Президента України лейтенанту медичної служби Владиславу Титаренку було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше Харківська обласна рада нагородила його Знаком пошани «За заслуги перед Харківщиною» посмертно. Вічна шана Герою! Тетяна ТиндикФото з архіву Оксани Титаренко та Суспільне ХарківПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті Олександра Кушарева (позивний «Зелений»)Як жив і загинув захисник дніпровських островів.Родом з Миколаївщини. Строкову службу служив в Криму, де познайомився з дружиною. Після армії працював в Вознесенській виправній колонії №72.У 2015 році мобілізувався у 79 окрему десантно-штурмову бригаду. Мав 13 стрибків з парашутом, брав участь в АТО/ООС. Після АТО знову повернувся до служби у виправній колонії. З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони. Служив в розвідці 187-го окремого батальйону 123-ї окремої бригади ТрО.Олександр Кушарев відзначився під час оборони дніпровських островів. Зокрема його група постійно давала бій російському морському спецназу та навіть ліквідувала одного з його командирів. За голову "Зеленого" росіяни давали 150 тисяч доларів винагороди. Пізніше виконував бойові завдання на Донеччині. Загинув 9 червня 2025 року в районі Вугледара. Пам'ять і честь Герою!Геннадій КарпюкФото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті молодшого сержанта Дмитра Щербини (позивний «Айтішник»)Діяв рішуче, рятував, навчав і надихав іншихДмитро народився 2 грудня 1990 року в Бердичеві на Житомирщині. Після закінчення школи здобув вищу освіту у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського на природничо-географічному факультеті. Там і познайомився з майбутньою дружиною. Чоловік недовго працював у школі, зрозумів, що має інше покликання, яке знайшов в IT-сфері. Опанувавши самотужки необхідні знання, став затребуваним фахівцем, працював у провідних компаніях.7 грудня 2022 року добровільно долучився до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Мав звання молодшого сержанта, командував відділенням. Як ІТ-фахівець досить швидко освоїв БПЛА та займався аеророзвідкою. Брав участь у боях на Харківщині та Донеччині. В боях неодноразово рятував побратимів, які отримували поранення. Загинув 20 січня 2025 внаслідок артилерійського обстрілу у районі Мирнограду на Донеччині.За життя Дмитро Щербина був нагороджений медаллю «Хрест пошани», а посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Поховали захисника на Алеї Героїв Сабарівського кладовища у Вінниці. У нього залишилися дружина, троє синів, мати, сестра і племінниця. Вічна пам’ять і шана Герою! Тетяна ТиндикФото з архіву Юлії Щербини та Суспільне ВінницяЗа матеріалами: Суспільне, 20 хвилин. Вінниця, Експрес, Myhovych, Вінницька міська радаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
TGLIST.COM.UA
