Telegram statistics channel - @uinp_gov

Пам’яті капітана Миколи ХристорізаЗакінчив військовий інститут, пройшов АТО/ООС, був відповідальним офіцером української арміїМикола Христоріз народився 17 лютого 1995 року в селищі Маньківка Черкаської області. Він закінчив школу з золотою медаллю та вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет «Політологія», отримавши диплом з відзнакою. Після університету пройшов військову підготовку та навчався в Уманському державному педагогічному університеті, де вивчав іноземні мови.Микола служив в армії, почавши з офіцера відділення морально-психологічного забезпечення. Він брав участь в Операції Об'єднаних сил на сході України в 2017-2021 роках. У серпні 2018 року отримав звання старшого лейтенанта та став заступником командира батареї. Після початку повномасштабної війни продовжував служити, зокрема в боях на Київщині, Запоріжжі та Донеччині.У 2023 році Микола став заступником командира гірсько-штурмової роти, а в 2024 році отримав звання капітана та був призначений командиром стрілецької роти. Під час служби він отримав кілька нагород, зокрема медаль «За службу Україні» та відзнаки за професіоналізм та мужність.14 липня 2025 року Микола загинув під час бойового завдання в районі Воскресенки Волноваського району. Його пам'ять вшанували в рідному селі, а на сайті Президента України зареєстровано петицію про присвоєння йому звання Героя України. Микола залишився в пам'яті як герой, вірний присязі та своїм побратимам.Слава і шана Захисникові! Фото: Маньківський НВК "ЗЗСО І-ІІІ ступенів-гімназія", Фейсбук-сторінка Andzhelika Lubimova, Фейсбук-сторінка Олександр Сова, Маньківська громадаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті історика, ведучого, сценариста Романа КлимарчукаЗмінив сцену та кіноіндустрію на службу в ЗСУРоман Климарчук був істориком за фахом, але завдяки артистизму та чудовому почуттю гумору став відомим гумористом і ведучим. Друзі та колеги згадують його як веселу, щиру й світлу людину, яка завжди створювала навколо себе атмосферу радості. Життя воїна обірвалося 11 лютого 2026 року в Запорізькій області. Йому був 31 рік.Роман родом із міста Камінь-Каширський на Волині. Навчався у ліцеї №2, а вищу освіту здобув у Національному університеті «Острозька академія» за спеціальністю «Історія та археологія». В університеті його пам’ятають як майстра інтелектуального гумору та талановитого актора.Він був переможцем шоу «Розсміши коміка», рівненської «Ліги сміху», брав участь у гумористичних проєктах у Ризі та Амстердамі. Працював ведучим заходів, створив дует ведучих «З Ювілейного», а також долучався до написання сценаріїв серіалів «Будиночок на щастя», «Полкан» і «Коли ми вдома». Під час повномасштабної війни Роман залишив творчі проєкти й став на захист України. Із воїном попрощалися в Церкві Святого Миколая Чудотворця у Камені-Каширському.Вічна пам’ять Герою!Фото: Фейсбук-сторінка Роман Климарчук, Фейсбук-сторінка Serhii Rudko, Instagram yevchuk_pasha, «Західна ліга сміху», «Ведучий Роман Климарчук» та із сайту Bestwedding Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Українська Центральна Рада - орган українського народу, а після проголошення УНР - перший парламент.Після того, як до України з Петрограда дійшла звістка про повалення монархії, тут почали масово утворюватися ради робітничих і солдатських депутатів. Губернські та повітові центри сколихнули масові мітинги та демонстрації, учасники яких вітали повалення самодержавства. 16 березня 1917-го у Києві відбулася велелюдна маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій. Цього ж дня на Думській площі демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру Росії Петру Столипіну.Напередодні в будинку Євгена Чикаленка зібралися активісти Товариства українських поступовців (ТУП) обговорити політичну ситуацію, яка була непевна. Вирішили зустрічатися щодня в клубі «Родина» у будинку по вул. Великій Володимирській, 42. На одній з таких зустрічей зібралося понад 100 представників від українських організацій, студентства, військовиків, духовенства. Тоді й з’явилася ідея заснування Центральної Ради. Вона була сформована на паритетних засадах між українськими організаціями. «З ТУП спільної мови не знайшли, - згадував Дмитро Антонович, - але зробили механічну згоду: вирішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. Українська Центральна Рада (УЦР) повинна була скликати Національний конгрес, який мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент».Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, який на той час під наглядом поліції перебував у Москві. Заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович. 17 березня УЦР телеграмою повідомила про своє утворення Тимчасовий Уряд, що почав діяти у Петрограді.Наприкінці березня 1917-го у Києві пройшла 100 тисячна демонстрація, учасники якої вітали Центральну Раду та виголосили вимоги надати Україні автономію. «Одностайно і однодушно стати всім на велике діло, - закликав Михайло Грушевський, який повернувся на цей час у Київ, - і не спочити, і рук не спустити, доки не збудуємо тої автономії вільної України».Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія есерів та Українська партія соціалістів-федералістів.Мовчазним свідком діяльності першого українського парламенту стала будівля Педагогічного музею (зображеного на 50-ти гривневій купюрі). В його стінах відбувалися засідання Української Центральної Ради, тут відбувалися гострі політичні дебати та народжувалися доленосні рішення.

Пам'яті спецпризначенця Дениса Струннікова (позивний «Діо»)Це історія про людину-світло, яка ніколи не стояла на місці — від циркової арени до лав елітного спецпідрозділуДенис Струнніков на псевдо «Діо» виріс у цирковому середовищі його мама працювала там, тому дитинство хлопця минало за лаштунками арени та в постійних гастролях. Він займався акробатикою й гімнастикою, рано почав виступати в цирку та гастролював у різних країнах Європи й Азії. Згодом закінчив естрадно-циркове училище, працював артистом і реабілітологом. У Тернополі Денис зустрів свою майбутню дружину Наталію, місто стало для нього домом.У вересні 2024 року Денис добровільно долучився до спецпідрозділу ГУР МО «Артан». Побратими згадують його як людину з почуттям гумору, відповідального бійця і надійного товариша. 22 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Новомихайлівки на Донеччині група потрапила під мінометний обстріл. Тяжко поранений Денис ще 12 годин боровся за життя, але врятувати його не вдалося. Посмертно він став почесним громадянином Тернополя та був відзначений нагородами.Вічна пам’ять Герою!Фото надані автором Юрій ТоропчиновПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

65 РОКІВ КУРЕНІВСЬКІЙ  ТРАГЕДІЇ!Цієї п’ятниці минає 65 років з дня страшної техногенної аварії у Києві, яка за різними оцінками забрала сотні життя киян - Куренівської трагедії. 13 березня, близько 8:30 ранку, 1961 року з Бабиного Яру на Куренівку обрушився потік пульпи з води, піску та глини. Хвиля була заввишки 5 та завдовжки 20 метрів і зносила на своєму шляху усе: будівлі, дерева, транспорт, людей… Вшанувати пам’ять  жертв Куренівської трагедії зібрались біля пам’ятного хреста у підніжжя Кирилівської церкви співробітники УІНП на чолі з Головою Інституту Олександром Алфьоровим. «Підриви Каховської та Запорізької дамб, Чорнобиль та Куренівка - російяни завжди намагаються знищити нас. Так склалось, що техногенні аварії також стали їх зброєю проти вільних людей. Вічна пам’ять усім загиблим в техногенних катастрофах!», - наголосив Голова Інституту. Зазначимо, що Куренівська трагедія сталась через неякісний проєкт з Москви, щодо заповнення урочища Бабин Яр відходами Петрівських цегельних заводів. Таким чином, совєцьке керівництво хотіло позбутися пам’яті про місце масових страт та створити в урочищі парк культури та відпочинку. Скільки людей загинуло в Куренівській трагедії достеменно невідомо: офіційна совєцька статистика говорить про 145 загиблих, на початку 2000-х краєзнавцями називались цифри в 1500. Нині дослідники сходяться на 350-550 жертвах трагедії. 

Пам’яті кінолога Євгена ОстопарченкаСтав Героєм на щиті, захищаючи рідне ЗапоріжжяЄвген Остопарченко народився на Запоріжжі. До повномасштабної війни працював старшим інспектором-кінологом Кам’янської виправної колонії №101 у Запоріжжі. Раніше служив у Нацгвардії, працював охоронцем та інкасатором, згодом повернувся до служби у пенітенціарній системі. Дуже любив родину – дружину Лідію та сина Руслана, захоплювався риболовлею і колекціонував моделі літаків. Колеги згадують, що він жив своєю справою, багато робив для розвитку кінологічної служби та дбав про службових собак.Після початку повномасштабного вторгнення мобілізувався стрільцем до 4-го стрілецького батальйону 23-ї окремої бригади НГУ «Хортиця», де охороняв важливі об’єкти, зокрема енергетичну інфраструктуру. 45-річний молодший сержант загинув 26 січня 2023 року під час бойового завдання біля села Значкове Запорізької області внаслідок російського ракетного удару. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.Вічна шана і слава Герою! Фото з родинного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

12 березня 1863 року народився Володимир Вернадський – один із найвидатніших учених ХХ століття, мислитель, природознавець і перший президент Української академії наук.Вернадський належить до рідкісної когорти вчених-енциклопедистів. Його наукові праці охоплювали десятки галузей, від мінералогії та геології до філософії науки. Він став засновником нових наукових напрямів – геохімії та біогеохімії, а також створив вчення про біосферу – цілісну оболонку життя на Землі, і ноосферу – етап розвитку планети, коли людський розум стає силою, що впливає на природні процеси.У 1918 році Вернадський став одним із творців і першим президентом Української академії наук (нині Національна академія наук України). Саме він заклав основи її структури: інститути, лабораторії, бібліотеку, архів, ботанічний сад, обсерваторію та інші наукові установи. Учений наполягав, що українська наука має розвиватися як повноцінна частина європейського інтелектуального простору.Ім’я Вернадського сьогодні присутнє в різних символах української науки та держави.На його честь названа українська антарктична станція “Академік Вернадський”. Вона розташована на острові Галіндез і була передана Україні Великою Британією у 1996 році; відтоді там працюють українські полярники, досліджуючи клімат, океан, біосферу та космічну погоду.Постать ученого також присутня у щоденному житті українців – його портрет зображений на банкноті 1000 гривень, введеній у обіг у 2019 році. На зворотному боці купюри розміщено будівлю президії Національної академії наук України як символ інституції, біля витоків якої стояв Вернадський.Ім’я вченого носять і освітні установи. Зокрема, Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського – один із найстаріших університетів півдня України. Заснований у 1918 році в Криму, після російської окупації півострова у 2014 році університет був змушений залишити Сімферополь і відновив свою діяльність у Києві. Сьогодні він продовжує працювати в українському освітньому просторі, зберігаючи власні інституційні традиції та символічно підтверджуючи, що українська наука і освіта залишаються невід’ємною частиною Криму. Ім’я Вернадського носить і найбільша наукова бібліотека країни – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.Спадщина Володимира Вернадського – це не лише фундаментальні відкриття, а й масштабне бачення місця людини у світі. Він одним із перших сформулював думку, що людство стало геологічною силою планети і тому несе відповідальність за майбутнє Землі.

Пам’яті десантника Артема Бурки (позивний «Бурий»)Майже два роки вважали безвісти зниклим солдата, якому навічно 24.Артем народився 4 лютого 2000 року на Полтавщині, в селі Пустовари Решетилівського району. Закінчив Демидівську загальноосвітню школу. Потім навчався у Полтавському професійно-технічному училищі №31.У 2020 служив строкову службу в Харківському прикордонному загоні. Був відзначений грамотою за сумлінну службу.У 2022 одружився та став батьком. За рік долучився до Збройних Сил України. Воював у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади на Запорізькому напрямку. Загинув при виконанні бойового завдання 17 лютого 2024 року. Довгий час вважався зниклим безвісти, проте дружина Тетяна докладала максимум зусиль, щоб відшукати коханого. Солдат Артем Бурка повернувся на щиті на Полтавщину 22 січня 2026 року. Похований на центральному цвинтарі села Пустовари.Вічна слава і пам’ять Захисникові! Валентина КащенкоФото: Фейсбук-сторінка Танюшка Бурка, Фейсбук-сторінка Артем Попов, Решетилівська міська рада, СуспільнеЗа матеріалами: Решетилівська міська радаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті азовця Михайла Ніконця (позивний «Бублік»)У 2015 році у складі «Азову» відстоював Маріуполь, а у 2022-му повернувся до міста, щоб допомогти побратимамМихайло народився 16 червня 1992 року в Умані Черкаської області. У дитинстві був дуже допитливим: грав на акордеоні й сопілці, ходив на танці, співав, займався скейтбордингом та паркуром.Після школи здобув фах автомобільного слюсаря та працював на СТО. Під час Революції гідності приєднався до "Правого сектору", а згодом вступив до лав полку "Азов". У складі цього підрозділу захисник пройшов Павлопіль-Широкинську наступальну операцію в лютому 2015 року.  У 2016 році повернувся до цивільного життя: працював на СТО, а згодом адміністратором інтернет-клубу. Почався зустрічатись з дівчиною Діаною. Повномасштабне вторгнення зустрів в Умані. Пішки вирішив добиратись до столиці. У Києві долучився до ССО "Азов". Брав участь в боях на Київщині. Але шукав можливостей долучитись до побратимів у Маріуполі. 24 березня Михайло "Бублік" Ніконець був в складі 72 бійців, що першими потрапили в оточений Маріуполь на вертольотах. Спершу Михайло був у районі порту, потім були готель «Посейдон», рибоконсервний завод і залізничний вокзал. 15 квітня Михайлові разом з іншими захисниками вдалося прорватися з Правого берега на "Азовсталь". Загинув між 14 та 16 травня від крововтрати та важких поранень отриманих від артобстрілу. Тіло захисника досі на окупованих територіях, однак родина вірить, що зможе поховати Героя з почестями вдома. Пам’ять і шана Герою! Тетяна ТиндикФото з сімейного архіву, Instagram Михайло Ніконець, Пливе кача. УманьЗа матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне.Черкаси, Пливе кача. Умань, Уманьnews.CityПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам’яті лейтенанта Тараса Дяківа Він віддав своє життя, захищаючи Україну та кожного з нас від ворога Тарас Дяків народився 1984 року в селищі Вигода, Івано-Франківська область. В дитинстві захоплювався фізкультурою, технікою та читанням. У 2001-2006 роках навчався у Львівській політехніці. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. Після закінчення університету повернувся до Вигоди, працював на підприємстві «Уніплит».У 2010 році Тарас разом із братом започаткував власну справу, згодом став програмістом після навчання в Mate academy. У квітні 2024 року Тарас був призваний до ЗСУ, служив в 421-му батальйоні безпілотних систем. У 2025 році отримав звання лейтенанта та став командиром взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів.12 вересня 2025 року Тарас загинув під час виконання бойового завдання в Сумській області. Похований у рідному селищі. Його нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) за мужність і відвагу. Тарас залишив дружину, сина, матір, брата і сестру.Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті та в перемозі, за яку віддали життя. Фото надані дружиноюПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform