#FightForUkraineВіталій Кокошко пройшов шлях від водія на Одеській кіностудії до засновника й креативного директора однієї з найуспішніших рекламних агенцій України. Він створював сміливі реклами для відомих українських і світових брендів, що отримували десятки престижних нагород. І попри все, у відповідальний час, Віталій встав на захист України.Майбутній режисер закінчив Одеський політехнічний інститут за спеціальністю інженер-механік. Свою творчу кар’єру він почав на Одеській кіностудії, де спочатку був нічним водієм знімальної групи, але згодом зміг піднятися до посади виконавчого продюсера й почати знімати власні картини.Свою рекламну агенцію «Кінограф» Віталій Кокошко заснував у 1998 році в маленькому офісі на Одеській кіностудії. Як пригадує його донька – спочатку справи йшли важко й він був змушений паралельно підпрацьовувати таксистом. Проте завдяки сміливим і цікавим рекламам, вже в 2000-х роках «Кінограф» перетворилися на одну з найвідоміших креативних агенцій України.Роботи Віталія не тільки мали комерційний успіх і приводили до його офісу такі великі компанії як Samsung чи Nestle, але й здобували безліч нагород на українських і міжнародних конкурсах. За роки його керівництва «Кінограф» отримали понад 350 нагород, включно зі статуетками Cannes Lions, Effie Europe, Effie Ukraine, Epica, Eurobest, Golden Drum та Golden Hammer. Агенцію тричі визнавали найефективнішою в Україні, а в 2014 році Effie Awards Global назвали її другою за ефективністю у світі.З початком повномасштабного вторгнення Росії Віталій Кокошко відклав свою успішну кар’єру та долучився до лав ТрО. В грудні 2022 року він повідомив про перехід до 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, де через вік йому пропонували штабну роботу, але Віталій відмовився й приєднався до бойової артилерійської бригади.24 лютого 2025 року він загинув на фронті. Віталію Кокошко назавжди 58 років.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїниСьогодні, 24 березня, відомому українському композитору й аранжувальнику, лідеру популярного гурту «Ватра» Ігорю Білозіру виповнилося б 70 років. На жаль, 25 років тому його життя трагічно обірвали в центрі Львова.Ігор Білозір народився в Радехові на Львівщині, був четвертою дитиною в родині. Вже змалку він любив музику – в сьомому класі створив свій музичний гурт, грав на шкільних вечорах і весіллях. Якось на весняних канікулах приніс свої пісні на Львівське обласне радіо, де радіоведуча Марта Кінасевич запропонувала зробити студійний запис кількох пісень, які прозвучали в передачі «Мікрофон для всіх». Ця зустріч допомогла талановитому школяреві повірити у власні сили і покликання.Після загибелі Володимира Івасюка, Ігор Білозір став одним із тих, хто перехопив естафету відродження стильної і сучасної української пісні. Його «Пшеничне перевесло», «Мамина світлиця», «Весільний марш», «Ніби вчора, моя мамо» і «Коханий» співали по всьому Радянському Союзу й не тільки. Водночас у репертуарі гурту принципово не було «совєцьких» пісень і пісень російською мовою. Колектив відвідав із концертами Німеччину, Польщу, Угорщину, Канаду та США. Також «Ватра» двічі виступала в Афганістані перед радянськими військовими, а пізніше й перед ліквідаторами аварії на Чорнобильській АЕС.Ігор Білозір був творчою людиною, неформальною і неформатною. На нього намагалися «вплинути»: звільняли з роботи, обмежували гастролі, вилучали з репертуару «сумнівні» твори (особливо це було відчутно, коли в «опалу» потрапив один із улюблених поетів Білозіра – Богдан Стельмах, на слова якого було написано більше двадцяти пісень). Він же завжди лишався самим собою: вільний у творчості, дуже гостинний, любив казки і вірив у перемогу Добра над Злом. Був різнобічно розвиненою особистістю – у 1985 році знявся в фільмі «Кармелюк» у ролі придворного співака Митницького.У травні 1990 року Білозір стажувався в Канаді та США, співпрацював із фірмою «Євшан» (Монреаль, Канада). Тоді ж познайомився з Квіткою Цісик, яка записала його пісню «Коханий» на вірші Петра Запотічного. Вони домовлялися про подальшу співпрацю, гастролі в Україні, але на заваді стала хвороба співачки. Ігорю теж пропонували лишитися, але він повернувся в рідний Львів – писав пісні, підтримував молодь, очолював або входив до складу журі фестивалів і конкурсів.Створив Музично-мистецький центр «Ватра», куди ввійшли однойменний популярний ансамбль, перший український дитячий музичний театр «Діти Землі», студія звукозапису, а також низка молодих виконавців та інших мистецьких колективів. Багатьом талановитим музикантам пісні записували безкоштовно.Його життя трагічно обірвалося 8 травня 2000 року. В львівській кав’ярні «Цісарська кава», де Білозір із друзями заспівали за столом його пісню «Перший сніг», на композитора накинулися двоє росіян, Дмітрій Воронов і Юрій Калінін, яким «заважали хохляцькі пісні». Після конфлікту в кав’ярні вони наздогнали митця на вулиці по дорозі додому і жорстоко побили. Лікарі 20 днів боролися за життя, але 28 травня серце Ігоря Білозіра зупинилося.Вбивці отримали 10 і 8 років позбавлення волі, але були достроково звільнені через 2 та 5 років відповідно.Проте залишилися пісні, які в найтемніші часи застою будили в душах українське і нагадували, хто ми є. Детальніше про життя і творчість Ігоря Білозіра читайте в нашій рубриці «Історичний календар»: https://surl.li/mhwdjv
Сьогодні 95 років святкує Ліна Василівна Костенко. Для українців це ім'я, як і імена Тараса Шевченка, Лесі Українки й Івана Франка, давно не потребує особливих пояснень. Не одне покоління українців вчилося її рядками освічуватися в коханні, цінувати красу природи й любити життя, «хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними ж і завершив».А ще поезія Ліни Костенко вчить за будь-яких обставин лишатися вільним, бути в першу чергу Людиною, боротися і перемагати. Її рядки давно розібрані на цитати й зараз, у часи війни та непростих випробувань, набувають особливої ваги, підтримують і надихають.Сьогодні буде багато вітальних слів на адресу Ліни Василівни, щирих спогадів і цікавих матеріалів. У нас на сайті теж є багато цікавої інформації.Але сьогодні хочеться подивитися на нас крізь призму її рядків у контексті нашої боротьби за право бути українцями на своїй землі. І вкотре подякувати пані Ліні за нагадування усім нам, що: «Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни». Многая творчая літа, Ліно Василівно! Дякуємо, що Ви з нами!І хай ця карусель надихне і додасть віри у власні сили.
Сьогодні ми вшановуємо добровольців – людей, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент, без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й взяли до рук зброю, щоб захистити Україну.Вшановуємо добровольців саме 14 березня, тому що цього дня в 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях із Майдану Незалежності вирушили перші 500 добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону. Вони мали спільне бажання захищати Україну разом із побратимами, з якими стояли пліч-о-пліч на барикадах Революції гідності. Навесні того ж року виникла низка інших добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції. У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021 – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Серед тих, хто добровільно взяв у руки зброю – відомі спортсмени, зірки, науковці, люди різних професій. До українських добровольців доєдналися й іноземні добровольці, які відгукнулись на заклик спільної боротьби за мир і демократію в Європі та всьому світі.І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити!
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни«Готуй нових борців, Холодний Яре!». Ці слова, за спогадами Юрія Горліса-Горського, вигукнув Головний отаман Гайдамацького полку Холодного Яру Василь Чучупак перед тим, як пустити собі кулю в скроню, щоб не здатися чекістам живим. За ним та іншими холодноярськими отаманами полювали не один місяць, але тільки зрада місцевих дала можливість більшовикам вийти на слід.Василь був третім із п`яти синів Степана Григоровича Чучупака та Оксани Сидорівни Лівицької. Народився він 130 років тому, 11 березня (27 лютого) 1895 року, в селі Мельники Чигиринського району. Батьки були неписьменними, але всім синам спромоглися дати освіту. А ще – відчуття господаря на своїй землі й мужність її захищати.Василь вивчився на вчителя, але займатися улюбленою справою випало недовго. Спочатку його мобілізували в царську армію на білоруський фронт Першої світової війни. Пізніше він повернувся в школу, але знову довелося міняти зошити й книжки на коня і шаблю та ставати на захист свого краю – від німців, денікінців і червоних окупантів. Їхній Гайдамацький полк Холодного Яру, який виріс із невеликого загону самооборони, створеного для захисту Мотрониного монастиря від пограбувань, став потужною бойовою одиницею, яка в окремі періоди налічувала до 4 тисяч бійців. Очолював його Василь Чучупак, начальником штабу був його брат Петро, ще два брати теж воювали. Петрова дружина Ганна пошила чорний прапор повстанців, на якому срібними нитками вишила слова «Воля України або смерть». Загалом полк налічував біля 400 багнетів. Вітанням між холодноярівцями було гасло «Слава Україні!». Про збір та небезпеку сповіщав дзвін Мотрониного монастиря.Холодноярівські гайдамаки давали відсіч і більшовикам, і білим, тримаючи в селах свою українську владу. Холодноярівський полк підтримав повстання отамана Григор’єва, допомагав звільнити Черкаси від денікінців, вів бої з Першою кінною армією Будьонного у спільних бойових операціях з Дієвою армією УНР під час Першого зимового походу. Розвідка білогвардійців восени 1919 року писала про Василя Чучупака: «Чучупак – ідейний самостійник, спирається на сільську інтелігенцію і селянство, суворо переслідує в себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію».Більшовики агітували його влитися зі своїм полком до лав Червоної армії. Однак він відповів, що йому з «совітами» не по дорозі: «Ми – вільні гайдамаки. Є в нас вільна ненька – Україна й ми, її рідні сини, повинні битися зо всіма, хто простягне до неї руку».Він ще багато чого міг зробити, якби не підкуплені більшовиками зрадники, які попередили чекістів про нараду холодноярівців 19 лютого 1920 року на хуторі біля Креселецького лісництва, що по дорозі на Мотронин монастир. Коли червоноармійці 63-го Гороховецького полку оточили хату, холодноярівські отамани спробували вирватися. Був шанс врятуватися й у Василя Чучупака. Але, за свідченням Горліса-Горського, кобила отамана, почувши іржання червоноармійського коня, понесла Чучупака в той бік. Оточений, він лишився вільним козаком, вистріливши в скроню.Більше інформації про бойовий шлях Головного отамана Холодного Яру шукайте в нашій рубриці «Історичний календар».
Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року. У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни Ігор Шамо народився в Києві в родині аптекаря Наума Шамо. Родина проживала на вулиці Борохова (нині – Шота Руставелі). З дитинства проявив талант до музики та малювання. Навчався в спеціалізованій музичній десятирічній школі імені Лисенка. Після початку німецької агресії у 1941 році, потрапляє в евакуацію в Уфу. Там проходить прискорений курс навчання в Другому медичному училищі за фахом фельдшера, після чого добровольцем йде на фронт. Воював в артилерійській дивізії на Другому Українському фронті. Був поранений. Закінчив службу в 1945 році в Австрії в званні лейтенанта медичної служби. В Австрії одружився з Людмилою Большаковою, з якою прожив все життя. Серце майбутньої дружини підкорив грою на акордеоні.У 1946 році повертається з дружиною до рідного міста та вступає до Київської консерваторії. Учень видатних українських композиторів Лева Ревуцького та Бориса Лятошинського. За рік Шамо став вперше батьком. Родина жила в невеликій кімнаті в гуртожитку. Щоб прогодувати родину, композитор виступав на весіллях та в ресторанах. Грав у джаз-бенді при будинку культури «Піщевик» на Подолі та був композитором самодіяльного театру заводу «Арсенал». На третьому курсі був прийнятий до Спілки композиторів України, що відкрило йому можливість роботи композитором. Ігор Шамо був мультижанровим композитором: працював з естрадною, академічною, хоровою музикою. Він – автор трьох симфоній та фолкопери для хорового співу «Ятранські ігри». Також Ігор Шамо багато працював як композитор кіно. Зокрема він написав музику до ранніх фільмів Сергія Параджанова – «Андрієш» та «Квіти на камені», екранізації Віктором Івченко драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Був автором понад 300 пісень. У 1962 році, на замовлення Міністерства культури радянської України, спільно з одним зі своїх постійних авторів – поетом Дмитром Луценком написали вітальний вальс «Як тебе не любити Києве мій!». Пісня довгий час була неофіційним гімном Києва поруч з «Київським вальсом» Платона Майбороди й Андрія Малишка. Вона була позивним київського радіо та заставкою для програм київського телебачення. Звучала в метро та послугувала натхненням для однойменної вистави Київського академічного драматичного театру імені Франка у 2012 році. Врешті у 2014 році Київрада затвердила «Як тебе не любити Києве мій» як офіційний гімн міста Києва. Попри постійні пропозиції переїхати в Москву, Ігор Шамо залишався відданим киянином. Він обожнював проводити екскурсії Києвом для своїх друзів з інших міст. Окрім гімну Києва, у його творчості багато інших присвят Києву: «Рідний Київ», «Дніпровський вальс», «Тільки в Києві». У 1980-х роках Ігор Шамо захворів на онкологію шлунку. Попри операцію та лікування, композитор помер у 1982 році. Похований на Байковому цвинтарі. В пам’ять про Ігоря Шамо в 2016 бульвар Давидова на київській Русанівці перейменовано в бульвар Ігоря Шамо. Також ім’я композитора носить дитяча музична школа в Солом’янському районі Києва.
20 лютого вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні. Саме цього дня 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість протестувальників – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.Революція Гідності стала наймасштабнішим протестом у новітній історії України, що вразив світ відважністю й героїзмом українців. 11 років тому люди з усіх куточків країни, різної національності й віку, об’єднані любов’ю до України й незламністю духу, без вагань піднялися на захист своєї свободи, права бути незалежними й вільними у великій сім’ї європейських країн. Завдяки Героям Небесної Сотні Україна сьогодні є вільною демократичною державою. Уже одинадцятий раз вшанування героїв Майдану відбувається в умовах російсько-української війни. Адже саме 20 лютого 2014 року, коли ще горів Майдан, російська армія розпочала спецоперацію з окупації Криму, що стало початком російського вторгнення в Україну. 11 років тому, прощаючись на Майдані із загиблими, мільйони українців давали обіцянку пам’ятати про свій обов’язок берегти пам’ять про загиблих та продовжити їхню справу. Ці обіцянки матеріалізувались у масовий волонтерський рух, дієві інституції з реформування держави, а головне – тисячі добровольців, що пройшли за це десятиріччя боїв з російським агресором за незалежність України.До сьогодні тисячі учасників Революції гідності беруть участь в захисті та розбудові держави як військовослужбовці Сил оборони, волонтери, які підтримують фронт, проактивні діячі громадського та державного сектору, що змінюють Україну на краще.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїниГеоргій Висоцький народився на Чернігівщині. Лісова краса Глухівського краю вплинула на його майбутній вибір дослідження лісових масивів. Після здобуття шкільної освіти, Висоцький вступає в Петровсько-Розумовської (нині Тімірязівської) сільськогосподарської і лісової академії в Москві. Під час навчання в академії, Висоцький бере участь у експедиції під керівництвом відомого українського географа Василя Докучаєва, яка мала на меті господарську оцінку земель Полтавщини. Саме тоді Висоцький ухвалює рішення пов’язати своє життя з дослідженням лісу. У 1892 році молодий випускник Академії, Висоцький починає досліджувати степову частину Великоанадольського лісового стаціонару (нині Великоанадольський заказник в районі Волновахи на Донеччині). Наступні 12 років Висоцький присвятить вивченню лісових масивів у Великоанадолі. Зокрема саме він розробив систему лісових посадок як стійкого засобу захисту сільськогосподарських угідь. Також Висоцький став ініціатором створення шести метеорологічних станцій. Досвід роботи Висоцького у Великоанадольському лісництві став основною для фундації українського лісівництва, зокрема дослідження взаємовпливів лісу та степу. Дослідження Висоцького охоплювали цілий спектр тем пов’язаних з кліматом, водним середовищем і ґрунтами. Вчений намагався дослідити впливи різних факторів на розвиток лісу як унікального біологічного середовища. У 1913 році Лісовий департамент Російської імперії призначає Висоцького відповідальним за створення штучних лісових посадок по всій степовій зоні на півдні України. Тоді ж Висоцький здобуває ступінь доктора агрономії, а вже за два роки вищу нагороду Географічного товариства. Після приходу до влади більшовиків, Георгій Висоцький зосередився на викладацькій діяльності – готував нові покоління лісівників у Сімферопольському інституті, згодом у Харківському інституті сільського та лісового господарства, а врешті-решт у Всесоюзному (нині Українському) науково-дослідному інституті лісового господарства й агролісомеліорації в Харкові. Помер Георгій Висоцький у 1940 році.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни170 років тому, 18 лютого 1855 року в селі Млієві на Черкащині в родині цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка народився син Левко – у майбутньому відомий вчений-помолог, який подарував світові десятки нових сортів плодових дерев та ягідних кущів, серед яких і знаменитий ренет Симиренка.В молодості Левко Симиренко був близький з народовольцями, за що кілька років провів на засланні в Красноярську та Іркутську. Там він познайомився зі своєю першою дружиною, польською революціонеркою Альдоною Гружевською. У Сибіру ж Левко й почав свої перші досліди в садівництві, зумівши виростити в красноярських оранжереях виноград, ананаси, різні овочі та навіть пальми. Саме там він заклав карликові укривні фруктові сади, які не вимерзали взимку.Цю ж справу Левко продовжив і в рідному Млієві. Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він безкоштовно роздавав селянам, які приїжджали із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку, Україна на початку ХХ століття мала розкішні фруктові сади, особливо на Київщині та Черкащині. Найбільшу славу принесли плоди зі старої яблуні, яка росла в саду – Симиренко назвав цей сорт на честь свого батька Платон Симиренко. Пізніше в народі за цими зеленими солодкими яблуками закріпилася назва СимиренкиЛевко Симиренко став одним із найвідоміших у Російській імперії помологів – саджанці з його плодового розсадника, закладеного в Млієві, розходилися в Криму, Сибіру, Кавказі та Середній Азії. Він же ж долучився і до розвитку садівництва Криму, видавши в 1912 році фундаментальну працю «Кримське промислове плодівництво».Левка Симиренка підступно вбили агенти ЧК у власному домі в Різдвяний вечір 6 січня 1920 року. Вбивця постукав у вікно, а коли Левко Платонович підійшов подивитися, хто це, вистрілив практично впритул.Докладніше про долю відомого українського дослідника можна дізнатися в нашій традиційній рубриці «Історичний календар».
TGLIST.COM.UA
