це те, що ми не вміємо втримати –
поодинокі спалахи відчаю досі з’являються деінде в моєму тілі.
чи то мимовільне скорочення кравецького м’язу,
чи то раптовий гострий біль за грудиною,
чи то спонтанна пульсація у районі скронь –
усі вони несуть твій запах і лишають по собі морок,
бо така природа спалахування,
бо кінцеве призначення кожного спалаху – обернутися в темінь,
та випалений до чистоти, засмаглий до скоринки розум
не розчиняється у відсутності кольору.

це те, з чого зроблені зорі –
спогади, які однаково не належать ані мені, ані будь-якій копії мене,
осідають на босих ногах курявою з битого шляху.
шлях веде нас усе далі на північ коридорами варіантів,
і ми не знаємо, за якими дверима ховається вічність,
а за якими спустошення.

це межа, з-за якої не повертаються
воїни, приречені на смерть,
однак готові що б не стало битися до кінця,
у шаленій гонитві днів
не припиняючи важке і тривожне шукання у пітьмі,
крок за кроком долаючи гравітацію розпачу.

це надійність, з якою Всесвіт береже свій хаос –
з водою в легенях, з річковим намулом у роті,
з механікою м’язів, з гідравлікою судин, зі жвавістю епітелію,
з розбитими на друзки молекулами утоми.

це молитва за спасіння душі померлого.
це незаселеність і необжитість мого одинокого серця.
це пристрасть, з якою покійники підходять зі спини
і починають лити тобі у вуха мед поезії.

ось що я маю на увазі, коли говорю:
я люблю тебе.

Мар'я Терція