Місяць кóтитьсяКóтитьсяКóтитьсяІ коли йому набридає котѝтьсяВін падає у зіницю глибокоокої кам'яниціКомендантська годинаМісяць лежить на столі господиніНіби велика жовта порічкаСередмістя у середніччіГосподиня варить варення з ожиниДумає: "Cтільки ожини наворожилиХто ж то зробив, може, ченці чи черниці?Хоч би уже маленькі чорниціА не ожина, така безсоромна в своїй гординіЩо скажуть люди? – Думає господиня. –Я ж добропорядна львівська паніНочі мої повні ожини, тривог і неспанняВорог шле в моє місто ракети, начинені смертюЩо робити? Ягоди з цукром хіба перетерти"Місто збудоване з ніжності, закутої в каміньГосподиня з засмаглими рукамиТримає місяць. Він висотує світло зі стін кам'яниціМісто спить. Господині не спитьсяВона підкидає місяць – і він підстрибує вгоруВгоруВгоруЧіпляється за хреста Вірменського соборуІз цього собору зняли і сховали в підвал розп'яттяГосподиня долоні свої витирає об платтяМилується банками із варенням з ожиниДумає: "Боже, хіба ж я ожину оцю заслужилаМоже, не треба було зривати, може, то надто зухвало"Вона засинає. Засинає Христос у підваліВ нього терновий вінок. На вінку – достигає ожинаТихо. Чути зрідка крики пташиніЛіто проходить. Ніби тікає через кордон на західСлід його – як багряна плямаПлямаПляма від ягід#марина_пономаренко