Сава. Такмед, жаба і гадюка. | В українській армії сформувалась одна дуже токсична звичка: зневажати ...

В українській армії сформувалась одна дуже токсична звичка: зневажати все, що не пахне порохом.Інструктор? Значить, боїться.Тилове забезпечення? Значить, не мужик.Навчальний центр? «Краще б на фронт поїхав, герой».Це не просто перекоси. Це - культурна хвороба. Поки один навчає сотню, інший на кухні кидає під ніготь: «Та він в штабі відсидівся», і всі навколо сміються. Але в нашій культурі це не просто жарт - це вирок.Саме ця зневага забирає у нас людей, які могли б навчити тисячі. Які могли б зробити армію сильнішою - не пафосом, а руками, справами, системною роботою. Але замість цього вони гинуть. Бо “на фронті - повага”, а “в тилу - ганьба”.Людина, яка воювала рік, два, три не має залишатись у піхоті, поки не впаде. Її досвід - це інвестиція в живих. Але ця інвестиція знецінена.Несерйозно, зневажливо ми ставимось до усіх, хто працює не «на нулі».Через це ми втрачаємо. Людина, яка мала б навчити нових бійців, встигає лише загинути. Бо інструктором бути соромно. Бо повага лише «на передку». І ніхто не питає, скількох він міг би врятувати своїм досвідом.А ще є логістика, ремонт, евакуація, медики, планування. Це армія.Вся армія.Це робота, яка незалежно від ситуації на фронті ніколи не зупиняється. Без аплодисментів, без фото, без поваги, бо в тилу ж «відсиділись».Коли я був солдатом, ми жили від бою до бою. В інший час - займались власним побутом, чергуванням і відпочивали. Але тил – це машина яка не зупиняється ніколи, бо війна не має пауз. Так, як десантник, ризикував більше, але чи багато б я навоював без підвозу боєприпасів, соляри, їжі, планування? Та й коли вчасно грошове забезпечення приходило на картку, настрій трохи підіймався.Цю зневагу треба намагатись викорінити з нашої культури. Бо поки досвідчені встигають лише померти, а не передати свій досвід - ми множимо помилки. Кожен новий мобілізований - це результат чийогось навчання… Або його відсутності. Чийсь учень, або чиясь жертва.Усі хочуть на фронт двухсотити підарчуків. Це зрозуміло. Там чітко, по-чоловічому, справедливо. Але перемоги в цій війні добуваються не лише в окопі.Якби завтра я формував бригаду, перший, кого б я шукав в команду – це грамотний начальник логістики. Далі – Начштабу, Фінансист, Стройовик, Начопер і Начрозвідки. А перші підрозділи, які б я намагався наповнити фахівцями, це підрозділи забезпечення. До пошуку РЕКСів я приступив в останню чергу.І якщо ми дійсно хочемо виграти, треба перестати ділити військових на «справжніх» і «тилових» з точки зору поваги і зневаги. Бо перемога буде або спільною, або не буде взагалі.Без цієї «негероїчної» роботи не буде фронту. Бо піхота не воює на повітрі. Без логістики героїзм - це просто шлях на цвинтар. Піхоті потрібно все - від їжі до дронів. Потрібен час на відновлення. Потрібні ті, хто навчить правильно копати, стріляти, взаємодіяти. Інакше ми просто без кінця мінятимемо мертвих на нових. Слава Україні!Валерій Маркус