Найкращим у «Атласі хмар» для мене стала локація, де я його читала – Мадейра з її фантастичними світанками, заходами сонця і туманами в горах.Переклад, на який багато хто скаржився, мені зайшов нормально. Зрештою, деякі фрагменти «Квітів для Елджернона» або «Теплиці» Браяна Олдісса долати було не набагато легше.Сюжет я зрозуміла, як збірку віньєток про пригнічення та боротьбу з ним – як із точки зору історичного процесу загалом, так і окремої людини. Коло замикається, постапокаліптичне людство занепадає, та догма «або ти їх, або вони тебе» залишається єдиною константою. І гуманістичні цінності конкретного героя нічого не змінюють у хронологічній лінії. Але навіщо додавати сюди танці з бубном навколо реінкарнації та містичні елементи, навіщо повʼязувати клаптики оповіді листами, щоденниками, книгами й платівками? Наштовхуючись на ці артефакти «попередніх життів», персонажі з тим нічого не роблять. Оздоблення заради оздоблення 🙄 Роман, на мою скромну думку, дуже переоцінений. Перечитувати точно не буду.