Trips and Quips

🇬🇭🇺🇦 Президент і прем'єр Гани Кваме Нкрума в Києві біля Меморіалу Вічної Слави. 24 липня 1961 р.Республіка Гана була символом африканського антиколоніального руху, бо стала першою субсахарською державою, яка здобула незалежність.Це відбулося 6 березня 1957 року. На той момент на континенті вже існували незалежні держави: Ефіопія, що ніколи за свою історію не була колонією; Ліберія та Південна Африка, що отримали суверенітет ще до повальної деколонізації; та переважно арабські Марокко, Туніс, Лівія, Єгипет і Судан. Тут варто зазначити, що деякі з цих держав самі були міні-імперіями, де люди зазнавали дискримінації через свою расу, етнічність, релігію чи регіон проживання. І становище чорношкірого населення в них точно не було завидним.Ефіопський расизм я вже згадував пару разів. Про ПАР знають всі. В Судані стався геноцид в Дарфурі, а тривала громадянська війна призвела до того, що Суданів на карті стало два. В Лівії негри півдня теж не мали людських прав всупереч легендарному тексту про гріхи Каддафі. Втім саме Гана поклала початок параду африканських суверенітетів, що пройде протягом наступного десятиріччя. Свою назву новонароджена держава взяла на честь імперії Гана, що існувала в Африці в VII-XIII століттях, але була розташована північніше за Гану сучасну.Прапор теж був достатньо символічним. Червоний, жовтий і зелений були кольорами Ефіопії, а відтак і панафриканськими кольорами. Цю палітру використали потім і деякі інші держави континенту.В центрі прапору — так звана "чорна зірка Африки". Цей символ з'явився завдяки Маркусу Ґарві, ямайському проповіднику і хрещеному батькові растафаріанства, про якого ви вже могли читати. 1919 року Ґарві заснував в Штатах судноплавну компанію з чорним персоналом і чорними акціонерами. Надихнувшись британським перевізником White Star Line, він називає свою компанію Black Star Line. "Чорна зірка" проіснувала лише кілька років, але встигла походити через Атлантичний океан і стати символом повернення в Африку.

Гіпопотам (“морський кінь”) у виконанні львів’янина Міхала Боїма (бл. 1612–1659). Дід Міхала, угорський купець Дьйордь, він же Георгій, він же Юрій Боїм, переїхав у Львів наприкінці XVI століття і заклав там родинну каплицю-усипальницю, що досі стоїть на Катедральній площі міста. В юності Міхал стає єзуїтом, навчається у релігійних освітніх закладах Європи і в 1643 році вирушає з Лісабона у місіонерську подорож до Східної Азії.Десь наприкінці жовтня місіонери прибули на острів Мозамбік і затрималися там очікуючи на сприятливий південно-західний мусон. За цей час Міхал побував на березі, подивився на полювання на бегемотів, поспостерігав за аборигенами, а в січні 1644 року відправив до Європи лист з описами побаченого. Назвав він цей звіт “Кафрарія”, тобто країна кафрів, себто невірних — саме так араби називали місцевих мешканців. Навесні єзуїти продовжили свій шлях і через Гоа та інші португальські володіння дісталися Східної Азії. Назад Боїм повертався вже переважно суходолом і Європу побачив лише наприкінці 1652 року.За час перебування в Китаї він зібрав багато відомостей про місцеву флору, традиційну медицину і фармакологію, мову та географію регіону. Ці матеріали ляжуть в основу кількох наукових видань.В 1656 році Міхал вирушить в свою другу подорож до Китаю, під час якої помре десь в районі китайсько-в’єтнамського кордону.

Ефіопіст Ніколай Стєблін-Камєнскій нагадав про ще одного африканського хлопчика, що опинився в Україні завдяки росіянам. Військовий Алєксандр Булатовіч був одним з перших російських дослідників Ефіопії. Вперше він вирушив туди в 1896 р. і бачився там із Ніколаєм Лєонтьєвим.Булатовіч дійшов з Аддіс-Абеби до озера Туркана вздовж річки Омо – це той самий регіон, звідки зараз туристи привозять фотографії людей із тарілками в губах та автоматами Калашнікова. Біля озера вони знайшли пораненого хлопчика, батьки якого були вбиті. Щоб не залишати дитину напризволяще, малого забрали із собою та назвали Ваською. Скелю на перетині кордонів сучасних Кенії, Ефіопії та Південного Судану Булатовіч позначив на карті як Васьчин мис.Ваську він привіз у свій маєток в селі Луциківка на Сумщині. Але місцеві цькували хлопця через його зовнішність та фізичні вади. Тому Булатовіч увіз його з собою в монастир на Афоні, а потім відправив назад в Африку.Більш докладно про васьчину долю написав луциківський краєзнавець Юрій Дрозд

Дуже неочікувано підписниця мого каналу Марта прислала нотатки свого батька художника Юрія Логвина (1939-2019), в яких той згадує ефіопів Ніколая Лєонтьєва та їхніх нащадків. Юрій спирається на спогади свого батька мистецтвознавця Григорія Логвина (1910-2001) та діда Никона Логвина (1887-1977)....десь там у Косівці була латифундія знаменитого графа Леонтьєва. Служив імперським послом і в Ефіопії, і ще в якихось далеких краях, наче і в Єгипті. Він навіть привіз подарунок негуса з Ефіопії – чотирьох хлопчиків-рабів. Двоє, здається, померли від сухот. Один якось там від’їхав до своєї Африки. Проте один все ж лишився і став ковалем у селі Березівці. І батько в перших класах косовської школи вчився разом із дівчатками того коваля-абісинця. Здається, в коваля було дітей – тільки отих двоє доньок-мулаток. Про хлопців ні дід Никін, ні батько нічого не казали. Діда Никона я бачив востаннє на початку 70-х років. І він згадував знову про коваля-абісинця з Березівки. Але про долю його дітей, і чи були в нього онуки, дід нічого не міг сказати.Отже, тепер десь 6-7 віртуальних рукостискань відділяють нас із вами від ефіопського імператора Менеліка II.

🇪🇹 До расового питання в Ефіопії. Репрезантація "червоношкірих" амхарців та їх смаглявіших сусідів в амхарському образотворчому мистецтві XX століття1. Одна з багатьох картин за мотивами переможної битви при Адуа (1896 р.). Зліва — різнокольоровий абісинський інтернаціонал. Справа — інтернаціонал італійський: італійці світліші за абісинців і темношкірі еритрейці в рядах колоніальної армії. 1940-1949 р.2. Християнська коаліція з португальців та абісинців завдає поразки (1542 р.) численнішім військам Адалського султанату (сучасні Джибуті, Сомаліленд та схід Ефіопії). Бл. 1935 р.3. Суданські махдісти руйнують абісинське місто Ґондер (1888 р.), і абісинська армія марно намагається їм помститися при Ґаллабаті (1889 р.), що на кордоні сучасних Судана і Ефіопії. 1986 р. або раніше.4. Та сама битва при Ґаллабаті. Бл. 1935 р.5-10. Амхарці та оромо підкорюють шанкіла. Словом "шанкіла" називали чорношкірих мешканців з півдня і заходу сучасної Ефіопії. Зараз це відверто принизливий термін, і його майже не використовують. Так само, як і слово "галла" на адресу народу оромо. Втім, раніше ставлення до чорного населення було таке, що непринизливих назв, мабуть, і не існувало. XX ст., 1920-1960 р., бл. 1935 р., 1939 р. або раніше, 1946 р. або раніше, бл. 1950 р.Якщо була можливість, то заливав в HD, щоб ви могли помилуватися деталями.

Ще трохи про чорношкірих монархів, бо не самим Хайле Селассіє. Через міжнародну мережу торгівлі людьми, вихідці зі Східної Африки потрапляли на Індійський субконтинент. Там вони приймали нову віру, діставали нові імена і тим самим знищували сліди свого точного походження. Очевидними ознаками залишалися лише чорна шкіра та нове “прізвище” на честь пункту відправлення – Хабші, тобто абіссинці. Ці хабші зазвичай були язичниками і в рабство потрапляли через своїх ефіопських християнських сусідів. Натомість зараз термін “хабеша” використовується саме для амхарців і тиграй — світлошкірих християн з північного нагір'я Ефіопії. Рукн ад-Дін Барбак-шах, султан Бенгалії (1459–1474), активно залучав хабші до своєї армії. Якщо на початку його правління там було близько 8 тисяч чорних рабів, то на час смерті Барбак-шаха це число зросло в 2,5 раза. Це була досить солідна чисельність: в Індії тоді воювали військами по 20–30 тисяч солдат, хоча ці оцінки далекі від аптекарської точності.Система військового рабства дозволяла невільнику за певних умов підвищувати свій ранг та навіть здобувати свободу і займати почесні місця при дворі. Разом з чисельністю зростав і вплив цих людей, і часом вони діяли всупереч меті, задля якої їх купували. Син і наступник Барбак-шаха Шамс ад-Дін Юсуф-шах (1474–1481) намагався обмежити привілеї хабші, але без особливого успіху. Натомість він залучив до палацової варти ще п’ять тисяч бенгальців на противагу загонам африканців. Юсуф-шаху пощастило померти своєю смертю, а ось його дядя Джалал ад-Дін Фатіх-шах став жертвою придворних інтриг і в 1487 році був вбитий абіссинським євнухом, що взагалі-то мав його охороняти.Цей чорношкірий заколотник заснував правлячу династію Хабші і увійшов в історію як Барбак-шах II. Втім, то не був період розквіту та стабільності, бо державні перевороти в абіссинській Бенгалії траплялися навіть частіше за мамлюкський Єгипет чи сучасну республіку Бангладеш. Сам Барбак-шах II правив лише пів року. Встиг викарбувати монету зі своїм іменем, впасти у параною та стратити кількох “співвітчизників”, яких підозрював у заколоті, а потім справно помер від рук іншого чорного бунтівного воєначальника.Його вбивця та наступник, відомий як Фіруз-шах III (1487–1489), став найуспішнішим хабші. Про нього залишилися схвальні відгуки хроністів. Він відзначився великим будівництвом і залишив після себе, зокрема, вежу Фіруз Мінар в Гаурі, зараз індійський штат Західна Бенгалія (фото). Фіруз-шах III навіть помер з природних причин, але це не точно.Трон перейшов до його ніби-то – історики сперечаються – сина, який був заюним для керування державою, тому Бенгалію тимчасово очолив регент. Тимчасово, бо вже наступного року і регента, і малолітнього султана вбив черговий африканський заколотник, який очолив Бенгалію під ім’ям Шамс ад-Дін Музаффар-шах.Новий султан проявив старанність у репресіях, зборах податків і скороченні платні солдатам, чим заслужив неабияку непопулярність. Протримався на троні він лише три роки і загинув, коли його палац атакували загони повстанців.Один із лідерів бунтівників, колишній візир Музаффар-шаха, посів місце свого начальника. Маючи арабське, а не африканське походження, він вирішив від гріха подалі покінчити із цим дайвьорсіті: усунув хабші з усіх керівних посад і поступово витіснив з Бенгалії. Африканці переселилися на північ Індії, а потім південніше – в регіони Декан та Гуджарат, де знов почали дертися вгору кар’єрними сходами.

🇲🇱 Тут ще вчора Tinariwen виклали нове відео. А я їхній давній поціновувач. Проте дізнався про них я не завдяки їхній музиці, а через буремні події в Малі і невідомих українців, які, ймовірно, там брали участь.Років шість тому я читав у Вікіпедії статтю про туарезьке повстання 2012-го року і натрапив на згадку про якихось "українських найманців", які допомагали малійському уряду придушувати повстання, але в них нічого не вийшло. "Шоооо?!" — подумав я і, клікаючи по лінках, швидко провалився у кролячу нору Вікіпедії.Так я дізнався, що посеред Сахари біля малійсько-алжирського кордону існує поселення Тессаліт. І що 2012-го році місцеву малійську військову базу оточили азавадські сепаратисти разом із своїми джихадистськими союзниками, а українські пілоти намагалися прорвати цю блокаду.Саме в тому місці народився Ібрагім аг Альхабіб, засновник туарезького гурту Tinariwen. Коли йому було чотири роки, малійська влада стратила його батька, звинувативши у допомозі туарезьким повстанцям. На очах маленького Ібрагіма малійські солдати розстрілювали його односельців. Ібрагім стає біженцем в Алжирі. Там він захоплюється музикою і майструє собі першу гітару з порожньої каністри. У дев'ятнадцять років Ібрагім нарешті отримує справжній інструмент і знаходить однодумців, щоб грати музику. За п'ять років вони всі вирушають тренуватися до військових таборів Каддафі в Лівії, але згодом розуміють, що Каддафі збирається відправити їх воювати до Лівану чи Палестини, і їдуть звідти. Але в тренувальних таборах вони поповнюють свій склад і починають записувати музику на аудіокасети, які, як кажуть, малійська влада оголосила незаконним через політичні тексти.1990-го року відбувається чергове повстання туарегів, і половина ансамблю вирушає воювати за незалежність, а після підписання мирних угод повертається до творчості.Гурт гастролює туарезькими селами, потім потрапляє на очі французькому менеджеру, починає їздити Європами-Америками, отримує "Греммі" за найкращий world music альбом і зрештою приходить до успіху. 2012-року на північному сході Малі знов починаються бої. Інсургенти відбивають атаки урядових військ та проголошують незалежну державу Азавад. Одні з учасників повстання, джихадисти Ансар-ад-Дін заявляють, що музиці Сатани не місце у новоствореній ісламській країні і спалюють інструменти гурту. Згодом ансараддинівці пробують схопити музикантів, але всім, окрім одного гітариста, вдається втекти — його, на щастя, відпустять за кілька тижнів. Зараз Tinariwen гастролюють по всьому світі, але, очевидно, не по своїй батьківщині.Власне, про все це я вирішив написати, бо сюжет нового кліпу — це історія двох туарезьких дітей, які зростають і намагаються творити музику у, м'яко кажучи, нестабільному середовищі. Цей сценарій був натхнений як раз біографіями самих музикантів, хоча події і відбуваються у сучасному сеттінгу — всі персонажі і політичні а́ктори легко впізнавані.https://www.youtube.com/watch?v=zsjWb8wEMGc

🇲🇱 На нашому каналі тривають тижні високої моди, і ось ще один сет — гарний естетично, але сумнівний з точки зору сучасної моралі.Це фотографії 1987-го року французького модельєра Тьєрі Мюглера в малійському місті Дженне, знаному своєю земляною архітектурою. Велика мечеть Дженне, найвідоміша будівля міста, закрита для немусульман. В інтернетах пишуть, що це сталося через відверту зйомку для Vogue в 1996-му. Втім не факт, що така зйомка взагалі була. Якщо мечеть і справді закрили саме через якихось західних фотографів, то, найімовірніше, подякувати варто саме Мюглеру. Той, щоправда, розповідав, як чотири години вмовляв місцевих дозволити зйомку, але дженнійці згодом могли пошкодувати про своє рішення.І ще пара марних фактів про знімки. Хлопець на фото — це бенінець Джимон Унсу, майбутній американський актор, двічі номінант на Оскар. Ви могли його бачити у "Кривавому діаманті", "Гладіаторі" та купі інших фільмів у менш помітних ролях.Дівчина поруч з ним — гвінейська фульбе з не дуже характерним для того регіону іменем Катуша. При народженні дівчинку назвали Кадіату — місцевою варіацією імені Хадіджа. Але тато, лівий інтелектуал, дав їй прізвисько на честь совєтської РСЗВ — під ним вона й увійшла в західний світ моди.

І раз ми згадали Боба Марлі, то варто поговорити і про трансатлантичні зв'язки Ефіопії. Марлі, як відомо, був послідовником растафаріанства — релігії, у якій імператора Хайле Селассіє шанують чи то як втілення Бога, чи то як Месію, чи то просто як авторитетну постать. Виникла ця релігія на базі пророцтва чорношкірого ямайського провідника Маркуса Ґарві про те, що невдовзі прийде чорний король і настане рай на землі. Саме цим чорним королем і став Хайле Селассіє, який зійшов на трон у 1930-му. Власне слово "растафарі" походить від "Рас Тафарі" — його титулу та імені до коронації.Подібну історію виникнення растафаріанства можна прочитати у багатьох джерелах, і я сам донедавна уявляв її саме так. Але такий сюжет викликає одразу кілька запитань. Якщо перші растафарі чекали на коронацію імператора, то чим саме їх не влаштовувала тодішня імператриця Завдіту? Чим не підходили десятки — якщо не сотні — історичних керівників африканських вождівств, королівств та інших політій? І зрештою чим саме Ефіопська Імперія була привабливішою за тодішню Ліберійську республіку, якою також керували чорношкірі еліти, а за конституцією навіть досі білі не можуть отримати громадянства?По-перше, виявилось, що сам Ґарві, схоже, ніколи — ані письмово, ані усно — не пророкував прихід чорного короля — принаймні, цьому немає жодних підтверджень. Про короля говорили інші чорні християнські проповідники, але це їхнє месіанство було радше загальною метафорою, ніж точним прогнозом приходу до влади чорношкірого правителя. Якщо подивитись на політичну карту тогочасної Субсахарської Африки, то простір для буквального прочитання "чорного короля" був дуже вузький. Незалежних держав фактично було дві, і лише одна з них була монархією — Абіссинія. І вона, до речі, посідала особливе місце в культурі чорних християн Північної Америки. По-перше, Ефіопію згадують у Біблії. По-друге, ефіопські імператори ведуть свій рід — звісно ж, за ефіопською версією — аж від самих царя Соломона і цариці Савської. Порівняно з цим молода ліберійська майже демократія має куди коротший і менш міфологізований лор.Ґарві також часто згадував Ефіопію у промовах. І якщо до країни він виявляв пієтет, то імператора гаряче критикував за ставлення до підданих і неналежну підготовку до війни з Італією — не дуже схоже на те, як проповідник говорить про бога чи месію. Власне, уявлення про надприродну сутність Хайле Селассіє формуються вже після його коронації і лунають з вуст інших чорношкірих проповідників — тих, кого згодом вважатимуть першими растафарі. І оскільки таких проповідників було чимало, то в растафаріанстві утворюються різні течії, які відрізняються зокрема правилами поведінки чи поглядами на природу Хайле Селассіє.Сам Маркус Ґарві був досить яскравою постаттю: чорний націоналіст і сепаратист, він відсидів два з половиною роки за шахрайство, дружив з ККК, зневажав євреїв та називав запроданцями тих чорношкірих активістів, які виступали за расову інтеграцію. Він не був растафарі, але як активіст руху повернення в Африку суттєво вплинув на світогляд растафарі, зокрема на сприйняття Африки як Землі Обітованої. Для багатьох растафарі він досі є авторитетом.Репатріація нащадків рабів цікавила не лише цих самих нащадків. Цим питанням опікувались і люди зі світлішою шкірою зі США та Британії. Так на карті Африки постали Ліберія та Сьєрра-Леоне — спершу як колонії, а згодом і як незалежні держави. 1919 року Ґарві заснував в Штатах судноплавну компанію з чорним персоналом і чорними акціонерами, яка мала полегшити перевезення людей та вантажів між США, Карибськими островами та Африкою, але та закрилась за кілька років на тлі його арешту і та фінансових скандалів.Далі буде📷 Маркус Ґарві (справа) у формі "Тимчасового Президента Африки", яким він сам себе проголосив, під час параду в Гарлемі, Нью-Йорк, 1922 р.

5 травня 1936-го року італійські війська входять в Аддис-Абебу. Рим оголошує про анексію Ефіопії. Італійський король Віктор Еммануїл III та всі його нащадки отримують титул “Імператор Ефіопії”. Італія починає створювати окупаційну адміністрацію. Хайле Селассіє покинув столицю за кілька днів до її падіння. 30 червня він виступає в Женеві на засіданні Ліги Націй. “Його Імператорська Величність, Імператор Ефіопії” – так його представляють присутнім. Це викликає глузування та свист італійських журналістів. Щоб заспокоїти порушників, в залі кілька разів вимикають світло, але тільки коли їх виведуть геть, Хайле Селассіє зможе почати свою промову.Він говоритиме про італійську агресію, неодноразове порушення італійцями міжнародних договорів та законів ведення війни. Проте більшу частину свого виступу він присвятить тому, як система міжнародної безпеки крок за кроком давала збій і йшла на поступки агресору. Промова досить довга, але настільки знакова, що я наведу тут декілька уривків:...Упродовж двадцяти років ... я не переставав докладати всіх зусиль, аби принести моїй країні блага цивілізації й, зокрема, встановити добросусідські відносини з прилеглими державами. Зокрема, мені вдалося укласти з Італією Договір про дружбу 1928 року, який ... забороняв вдаватися до зброї, замінюючи силу процедурою примирення та арбітражу, на яких цивілізовані нації будують міжнародний порядок....насправді, римський уряд ... ніколи не припиняв готувати завоювання Ефіопії. Договори про дружбу ... не були щирими: їхньою метою було лише приховати від мене його справжні наміри. Італійський уряд стверджує, що впродовж чотирнадцяти років готував своє нинішнє завоювання. Отже, сьогодні він фактично визнає, що ... зраджував довіру світу.Натомість ефіопський уряд бачив у всіх цих урочистих угодах лише нові гарантії безпеки, які давали йому змогу зробити нові кроки на мирному шляху реформ...Рада й Асамблея ... урочисто проголосили, що італійський уряд порушив Статут і перебуває в стані агресії.Я без вагань заявив, що не бажаю війни, що її мені нав’язано, і що я боротимуся лише за незалежність і цілісність мого народу; і що в цій боротьбі я є оборонцем справи всіх малих держав, виставлених на зазіхання могутнього сусіда.У жовтні 1935 року п’ятдесят дві держави, які сьогодні мене слухають, запевнили мене, що агресор не тріумфуватиме, що ресурси Статуту буде задіяно, аби забезпечити верховенство Права...Попри слабкість мого озброєння, цілковиту відсутність авіації, артилерії, боєприпасів і медичних служб, моя довіра до Ліги Націй була абсолютною. Я вважав неможливим, щоб п’ятдесят дві держави ... могли зазнати поразки від одного-єдиного агресора....У грудні 1935 року Рада чітко дала зрозуміти, що її позиція збігається з позицією сотень мільйонів людей, які по всій землі протестували проти пропозиції розчленувати Ефіопію.Постійно повторювалося, що існує не лише конфлікт італійського уряду з Ефіопією, а й конфлікт італійського уряду з Лігою Націй.Саме тому я відкинув усі вигідні особисто мені пропозиції італійського уряду зрадити свій народ і Статут Ліги Націй. Я відстоював справу всіх малих народів, яким загрожує агресія. Куди ж поділися обіцянки, які мені давали?...Ефіопський уряд ніколи не очікував, що інші країни проливатимуть кров своїх солдатів, обороняючи Статут ... . Ефіопські воїни просили лише засобів для самозахисту. Я не раз вимагав фінансової допомоги для закупівлі зброї. У цій допомозі мені постійно відмовляли. То що ж означають на практиці стаття XVI Статуту й колективна безпека?... тут немає навіть нейтралітету, адже стаття XVI покладає на кожну державу — члена Ліги — обов’язок не залишатися нейтральною і прийти на допомогу не агресорові, а жертві агресії. Чи було Статут дотримано? Чи дотримують його сьогодні?