Мені наснився дивний сон, у якому все виглядало наче вечірній прийом: довгий стіл, білі скатертини, келихи, розмови, президент Франції, що сидів поряд і кидав ті погляди, від яких стає густішим повітря. Спершу вони торкалися моєї сестри, а згодом наче перекочували до мене, і, не зрозумівши як саме, ми опинилися в спальні, де чужий статус і мій протест переплелися в короткій сцені близькості, після якої ми знову повернулися за стіл, ніби нічого не сталося.І саме тоді вийшла ведуча з росії, та, що задавала тон і правила, діти пішли грати і Еммануель пішов і я хотіла, та ведуча зазначила, що місць у грі вже немає, і цей відтінок відчувався не як образа, а як щось передбачене з самого початку.Я встала і пішла подивитися, як грає президент, але його вже не було: натомість переді мною відкрилося інше видовище, грали діти, гучні, безтурботні, і серед них була моя донька. Дивно, до цього у ві сні ми не перетиналися, але я не була здивована, що вона теж грає. Скоріш я була зайнята своєю досадою, що він зник.Увесь час я знала, що нас знімають, камери були очевидними, але мені хотілося їх не помічати, я вешталась одна коридорами, поки не пролунали слова моєї доньки: "Мамо, постав пляшку" і я це зробила, щоб їй не було соромно за мене. Я прокинулася з відчуттям обурення, навіщо цей сюжет, чому саме він, чому президент Франції, якого я ніколи б не вибрала і про якого взагалі думаю майже ніколи ? І все ж, коли я виписала сон, дієслова, прикметники, фарби й рухи і зробила апроксимацію архетипів, то побачила: цей сон, як дзеркало в кривій кімнаті: спершу здається нісенітницею, але чим довше дивишся, тим виразніше бачиш себе.Президент Франції - не про конкретного чоловіка, а про сам образ влади, статусу, чужих правил, у які мене спокушають увійти. І спальня тут не про фізичне, а про компроміс із собою, про момент, коли я дозволяю собі підіграти грі, знаючи, що це не мій вибір, не моя смаківщина, не моя істина.Ведуча з росії, яка повідомляє, що місць уже немає, це не стільки зовнішня постать, скільки втілення того відчуття, що у чужих іграх я завжди трохи "зайва" або приходжу надто пізно. І ця рольова система, де місця вже розподілені, де правила не мої, нагадує про досвід, знайомий мені в житті: бути запрошеною, але не вписаною.Камери, які знімають - це образ постійної публічності, наче хтось безперервно оцінює мої кроки, і я можу або зробити вигляд, що цього немає, або жити з усвідомленням, що за кожним рухом стоїть чиясь думка. І тільки слова моєї доньки пробивають мене: вони звучать як вирок, як нагадування, що моя поведінка стає її тягарем, її соромом, її обличчям перед світом.А діти, які залишаються грати замість президента, це символ справжнього: замість соціальної ролі, маски та гри в престиж - життя просте, шумне, безпосереднє. І серед цього моя донька, як чистий архетип майбутнього, як нагадування, що моє завдання не в тому, щоб грати у чиїсь владні ігри, а в тому, щоб показати їй чесний спосіб бути собою.У результаті цей сон не про чоловіка, не про країну і навіть не про політику. Він про мою внутрішню боротьбу: між чужими правилами й власним шляхом, між спокусою вписатися й куражем встати з-за столу, між бажанням бути незалежною і страхом осуду.Це був сон-урок. І він боляче схожий на реальність.І я знаю про що він. Багато своїх знань я маскую під чужі книги, під психологію, дослідження, тільки в послідовності, я спочатку знаю, а потім шукаю, чим це можно було б обґрунтувати. Це як натягування сови на глобус. Але що ? Мені не вистачає сміливості казати як є, все що я знаю, тільки на знаю звідки.