Колись коли ми були малі, то пішли гулять в поля, і нас застала гроза. Це так рєзко сталось, бігти назад було далеко, заховаться нідє. Ну ми ж малі стоїмо, хіхоньки хахоньки, прикольно, дощик. І тут я замітив вдалі якусь точку.Дуже далеко. Вніманія не обратив. Потом дивлюсь, та точка трохи таке як перемістилась. Наче людина десь далеко посеред поля стоїть. Я начав слідить за нею, поки мої друз’я ржали шось там між собою. Блимнула молнія, дивлюсь, а та точка якось наче ближче стала. І стоїть не двигається.Думаю «блін, як вона успіла, вона ж не рухалась». Тут снова вспишка молнії, те шо стояло хоп, і перенеслось якимсь образом ще ближче, наче в один миг метрів 30 перескочило. Уже можна було разлічить біле морщинисте лице.Снова вспишка. Фігура снова перенеслась ближче. Мої друз’я вже так само стояли откривши роти, і не пророняли ні звука. Снова вспишка. І постать вже метрів за 100 от нас стоїть. Її вже було харашо видно. То була якась стара баба. Висока така, наче під 2 метри. Худюща…Закутана вся в чорне, тільки длінні білі руки виглядали і лице. Нами шось як завладєло, ми й шагу не могли ступить. Снова вспишка. Баба стоїть вже ось ось рядом, ще раз блискавка блимне, і всьо, вона буде тут. В нас появився просто животний ужас. Ми як схватились, і як кинусь тікать в протівоположну сторону, подальше від неї.Я біг перший і даже не оглядався. Остановився минут через 10. Моїх друзєй рядом вже не було. Після того я їх більше не бачив. Поле прочісували разів 50, шукала поліція, служби, все село. Но їх так і не знайшли.Прибіг я додому вєсь мокрий, трясло мене як осиковий лист. Мамка одкрила двері, глянула на мене і аж перехрестилась. Я слова сказать не міг, тільки пальцем на поле тикав. Батько взяв вила, дєд взяв ружжо, побігли туда. Нічого. Пусте поле, тільки трава прим’ята там де ми стояли. І слідів ніяких, наче ми там одні були.Мене потом ще довго тягали, розпитували, псіхолога приводили. Я всім одне і те саме казав, ніхто не вірив. Баба Галя з крайньої хати тільки сказала «то Худа приходила, вона по грозі ходить, кого вспишкою застане откритими глазами — того й забирає». Я тоді поняв чого я вижив. Я в послєдню вспишку глаза закрив, коли падав. А пацани дивились.З того дня я в грозу з хати ні ногою. Двадцять год пройшло, а як гримить — я під одіяло і глаза закриваю. Одне тільки радує в тій історії. Добре шо я тоді вийшов в обісраних трусах — не прийшлось дві пари стірать.