Небо стало небом. Туман розійшовся трохи.Ніби хтось натиснув кнопку і все повернулось на місце.Я більше нікому про це не розказував. Один раз спробував — другу Сашкові, ми з ним в школі ще дружили. Він вислухав, помовчав, потім каже: “Ти просто не виспався. Купи мелатонін”.Може й так.Але тепер я просипаюсь рівно по будільнику, і стараюсь не дивитись на стіни доки сонце полностю не зійде.Бо один раз я побачив на них не свої тіні.Я стояв посеред кімнати — один. Лампа горить. А тіней на стіні — дві. Одна моя, звичайна. А друга — трохи правіше. І вона не повторювала мої рухи.Вона просто стояла.Графіки більше не появлялись. Або я навчився не бачити їх. Не знаю що гірше.Баба Зіна минулої зими переїхала до доньки. Кімнату я здав через місяць після неї — сказав хазяїну що знайшов ближче до роботи. Він не питав.Коли виносив речі — зупинився в дверях і глянув на ту стіну напроти ліжка.Чиста. Біла. Нічого.Але я бачив — там де колись висів листок — маленький слід від кнопки в стіні.Кнопку я туди не вбивав.Тепер в мене будільник стоїть на сім рівно. І якщо я прокидаюсь раньше — лежу з закритими очима і чекаю. Хвилину. Завжди рівно хвилину. Поки не відчую що можна.Що саме можна — я не знаю. Просто відчуваю.І стараюсь не думати про те, хто мене про це навчив.