Я бачив, як горять міста,Як небо стогне попелом і димом.Як тиша рветься, наче пустота,І крик дітей стає єдиним римом.Я чув, як стіни падають в пітьму,Я рився в тінях зруйнованих подвірʼїв.І я почув серед тієї темноти, як хтось шепоче: «Не лишай, врятуй, подаруй мені надію…»Виносив я людей із темряви німих,В руках тримаючи їх тихі, крихкі хвилини.І поки хоч один зумів знову піти -Я знав: не марні всі ці рани й землетруси світу.І кожен подих тих, кого зберіг,Зі світу, де секунди - мов удари,Ставав війною за життя.Бо там, де смерть торкалась до чола,Я бачив іскру, що вперто не зникала.І навіть коли ночі не було кінця,У тій іскрі жила надія.І навіть коли вибух ріже слух,Коли уламки скла змішались із молитвами матері за дитину,Коли здається, що немає сил ні клаптя.Що скільки б болю не було,Я вірю: що темрява не вічна… хай і падче.Бо в тих очах, що вирвав із безодні,Я бачив шанс на те, що дніЩе стануть світлі, чисті, мирні.Бо, на скільки б чорним не був наш ранок,І скільки б серце не стискалось від ударів,Найтемніша ніч все одно закінчується світанком.І цей світанок - буде наш.@ Тимофій Потеряйло / Кучер