Опівночі — Історії (LP, 2026). Рецензія⚫ Дебютний лонгплей від рівненських початківців «Опівночі» справляє враження протесту проти трендів (що не завжди погано), а також — проти логічної стратегії розвитку. Слово «початківці» тут вжито в найбуквальнішому сенсі, адже єдиний зафільмований лайв-виступ дуету на офіційному ютуб-каналі датований лише березнем цього року. І ось у перший же рік діяльності молодий гурт із некомерційною творчістю одразу видає спробу цілісної 12-трекової одіссеї ліричного героя (з урахуванням, звісно, Інтро та Аутро, як у старі добрі нульові).Обкладинка відштовхнула одразу через дизайн (точніше, через його повну відсутність), ну вона просто жахлива. Укупі з назвою альбому я очікував почути щось із розряду досі чомусь не вимерлого жанру пліснявілих панк-коломийок про те, як проклята мікрохвильовка з'їла голову сільради. Натомість під обкладинкою виявився — уявіть собі! — доволі хвацько і крепко зіграний, переважно меланхолійний гітарний інді-рок. Той самий, якого ми вдосталь наслухалися (а дехто й награвся) років 10–15 тому.Змахнувши міленіальську сльозу від ностальгічних омажів до різного штибу The Strokes, The Kooks, Піта Догерті та інших Franz Ferdinand разом із ранніми Arctic Monkeys, я зачепився вухом за тексти пісень. І вони подекуди сильно дисонують із музичним ареалом, який сповідують і несуть своїй пастві «Опівночі».Якщо коротко, «Історії» — це слабенька спроба концептуального альбому з натяком на сюжетність та наявність наскрізних образів (якщо такими можна назвати, наприклад, «банку варення» або відвідини ліричним героєм стрип-клубу).Втім (перепрошую за спойлер), із героєм оповідей протягом усього альбому так нічого й не відбувається. І це не те глибоке «нічого не відбувається» з фільмів Джима Джармуша чи Віма Вендерса. Наприкінці на слухача чекає радше псевдофілософське знецінення щойно почутого.За що хочеться похвалити «Опівночі»?За хороший смак у виборі неочевидних референсів для власної музики. В ній є лаконічні, хоч і прості аранжування, мінімум інструментів, чіткий акцент на гітари, трохи дозованої юнацької зухвалості й достатньо повітря. В Україні подібне вже робили неодноразово під різними соусами, переважно на перетині 00-х і 10-х років. Ті, хто застав у своєму праймі молодих Fontaliza, Cherry-Merry, Epolets, «Кімнату Гретхен», We Are, Singleton чи Vice Versa, зрозуміють, про що мова. До речі, саме тон оф войс уже більш комерціалізованої україномовної Fontaliza у рівненських «Опівночі» чути найвиразніше — особливо в треках «Кожен день», «Стій, мама» та «Ледібой». Але навіть така вторинність — це значно краще, ніж величезний пласт спроб молодої укрсцени втиснутися в інді-рок чи суміжні жанри.За що не хочеться хвалити «Опівночі»?За тексти. Рівень доволі непоганого музичного матеріалу різко контрастує з пасажами на зразок «працюй, мудак!» та тонами банальних дієслівних рим. За те, що в цій музиці поки немає індивідуальності й у кожному треку зчитується очевидний референс ким надихалися. ✅ Що хочеться побажати «Опівночі»?Більш логічних кроків у плануванні релізів та просуванні проєкту, в якому однозначно відчувається перспектива. Вкласти зусилля в кілька послідовних хороших синглів зараз було б суттєво ефективніше, ніж викид повновагомого, але сирого й посереднього альбому. Не зупинятися і продовжувати пошуки. Україні дуже потрібні свої Kasabian, The Kooks та Bloc Party. Дата релізу: 14.02.2026✍️Автор рецензії — Антон Кістрін⭐️⭐️⭐️🎧 Слухати: https://linktr.ee/opivnochi.link#IndieRock #PopRock