Texty.org.ua | Коли я їхала з Бердянська, це було не як покидання рідного дому, а нач...

"Коли я їхала з Бердянська, це було не як покидання рідного дому, а наче виїзд з чужого міста. Всюди висіли банери "С днем России". Бердянськ був іншим: сірим і геть чужим".Так каже Єлизавета, яка виїхала з Бердянська у серпні 2022 року. На той момент дівчинці було 14 років, і вона дуже не хотіла опинитися в російській школі. Каже, батьки квапилися, аби вибратися з окупованої території до 1 вересня.Її землячка Дар’я так і не змогла виїхати з окупованого міста, аж поки їй не виповнилося 18: батьки були проти. Однак дівчина дуже прагнула зберегти свою українську ідентичність, тож сховала документи і в російську школу не пішла. Натомість вчилася онлайн в українській — і півтора року не виходила з дому. "Представників різних народів Азії стало дуже багато, було страшно ходити містом. Коли чоловіки підходять на вулиці, щоб познайомитись, фактично до дитини, це дуже страшно. Тому з часом я перестала виходити на вулицю та відгородилась від улюбленого Бердянська, який я знала іншим", — пояснює Дар’я. Зрештою їй вдалося вступити до вишу в Запоріжжі і виїхати з окупованого міста. Ксенія Конюшок з Волноваського району (на фото) теж змушена була виїхати - тепер вона живе в селі на Полтавщині. На запитання, що б змінила в Україні вже зараз, відповідає без вагань: "Я зробила б усіх свідомими русофобами й дала б Україні багато зброї. Минуле й сьогодення доводять: покладатися ми можемо лише на себе". Троє дівчат розповідають, як це — в підлітковому віці зазнати кардинальних змін у житті, і як це - зберегти себе й свою ідентичність, коли навколо — окупаційний режим. Читайте за посиланням