Я_тут_пишу | донька_останнього_світла #замальовка_вихідного_дняОрися крокувала під ...

#донька_останнього_світла #замальовка_вихідного_дняОрися крокувала під руку з Хорсом, який не відривав від неї погляду, упиваючись кожною її рисою. — Моя Богине, — повторював він, час від часу схиляючись до її руки й торкаючись її губами.Щастя захоплювало Орисю так сильно, що здавалося, вона не могла дихати. І в ці миті їй ставало страшно. Страшно, що це може виявитися оманою. Та кроки вели далі, і ось вони підійшли до білосніжного замку. Двері самі відчинилися, впускаючи їх у сяйво.Дівчина не стримала зойку захвату від ошатності та багатства. Все сяяло білосніжністю та позолотою, немов у замку ніколи не знали темряви. Хорс, як справжній господар, вів її по всіх кімнатах, проте говорив мало, лише скуті фрази: — Це наша вітальня. Тут я приймаю гостей. — Це кімната для чаювання. — Це мій кабінет. — А це вихід у сад. — А далі, по сходах угору, спальні.Орисі все подобалося настільки, що їй хотілося кричати від радості, сміятися й торкатися до кожної поверхні, аби переконатися, що це не сон. Стримувала її лише нова роль — Богині. З кожним кроком вона відчувала, що нарешті вдома. І хай спочатку це відчуття було непевним, крихким, але коли Хорс підвів її до особистої кімнати, призначеної лише їй, вона вперше відчула себе господинею.— Я залишу тебе оглянутися у покоях Богині, але не надовго, — мовив він. — З приходом темряви я прийду.Не в змозі сказати бодай слово, дівчина лише кивнула й легенько поклонилася на знак поваги.Коли двері за ним зачинилися, вона закружляла по кімнаті, посміхаючись. Легкість розливалася в душі. У повітрі вився ніжний аромат троянд і ладану, а тканини драпірувань ніжно ковзали по її пальцях. На туалетному столику стояла ціла низка скриньок із прикрасами.У першій — сережки у формі сонця. У другій — браслет, сплетений із золотих ниток. У третій — прекрасний ланцюжок.Вона торкнулася його — і в ту ж мить холод пройняв до кісток.— О… це був улюблений… — пролунало поруч, виразний стогін жіночого голосу.Орися відсахнулася й зачепила стільчик. Той упав, глухо вдарившись об килим.— Я так любила розчісувати тут волосся, — заскімлив інший голос.Дівчина скривилася. Голова пішла обертом, бо кожна річ на столику раптом почала шепотіти, і десятки різних голосів жінок накидалися на її свідомість, немов намагаючись заговорити одночасно.— Вони… вони тут були, — перелякано прошепотіла Орися.Та перш ніж вона встигла щось зробити чи бодай отямитися, за вікном раптово потемніло. Тіні накрили кімнату, і в ту ж мить у її двері постукав він.Одна зі скриньок клацнула сама по собі, а голоси враз затихли, наче злякалися його приходу.