Я_тут_пишу | замальовка_вихідного_дняОстанній деньОлена стояла посеред своєї світло...

#замальовка_вихідного_дняОстанній деньОлена стояла посеред своєї світлої, просторої квартири й плакала, сльози тихенько котилися по худенькому обличчю. ЇЇ карі, великі очі невгамовно бігали по стінах та меблях, наче вона намагалася запам’ятати кожен куточок своєї оселі, яка була такою затишною і такою рідною. Це був перший раз з початку війни коли вона змогла по справжньому заплакати, а вже минуло понад місяць. Вечірнє сонце грало переливами в її русявому волоссі, що було неохайно зібрано в пучок. Тонкий стан дівчини немов закам’янів. Вона здригнулася, двері квартири різко відкрилися, зайшов Сашко, він важко дихав, довелося підійматися по сходах на 8 поверх.— Оленко, люба. Йди скоріш до коридору, ти що не чуєш, сирена за вікном! Вона повернулася до нього сповненими сліз очима та лагідно посміхнулася:— Ой вибач, я щось тут замислилась, якісь речі ще треба взяти, не можу згадати. Олена поспіхом вийшла до коридору, Сашко вмить помітив її сльози та ніжно пригорнув до себе дружину. Вони стояли обнявшись за двома стінами, слухаючи сирену, і кожен з них благав небо не почути зараз вибуху. Час неначе зупинився.— Скажи, мила, чому зараз? - порушив мовчанку він, — ти так довго не плакала, і я зрозумів би, якби ти заплакала прощаючись з батьками, але тепер коли все вирішено, коли ти зробила найважче — вибір. Знайшла нам житло, Бог зна де в горах. Чому ти плачеш? - Сашко відхилив її від плеча і поглянув в очі.Її тонкі вуста склалися в посмішку, витерши сльози вона погладила темне волосся свого коханого:— Бо лише тепер я зрозуміла: все що ми так старанно з тобою будували протягом років, руйнується прямо зараз. Я маю зруйнувати все це своїм рішенням, можливо це остання ніч яку ми проведемо в нашій квартирі.— Та ну облиш, ми ще повернемось сюди, це лише вимушена пригода в нашому житті. — Підбадьорив її чоловік.Ніч та ранок пройшли в думках про дорогу, часом сирени висмикували їх з планів і повертали до квартири. Олена була сумна та серйозна, в таку довгу дорогу вони ще не їздили. В думках вона перебирала їх щасливі моменти, які стали тепер наче з якогось попереднього життя. І та розмова про маля, яке вони планували зачати. — Ну що, наче все. — озвався до неї Сашко.— Так, поїхали, — спантеличено відповіла вона.Їхня дорога була затяжною, по невідомій трасі з короткими перервами на відпочинок. Весь шлях Олена писала батькам де вони зараз, яке місто проїжджають, що все в порядку. І можна було б просто любуватися в вікно краєвидами та широкими полями, але щось всередині не давало шансу на радість пригодам. — А знаєш добре, що ми зараз переїжджаємо самі, ну, що в нас ще не має дитини. - Раптом сказав Сашко, і попав в саме серце коханої. — Уявляєш як важко нам би зараз було, — посміхнувся він.— Так, мабуть, ти правий, — дещо ніяково озвалась Олена.Добравшись до будинку в горах, вона розпаковувала засоби для ванної, серед її косметики був тест на вагітність, придбаний колись давно. Олена вирішила, що ця річ поки що їй не потрібна, і чого б її даром викидати. Тест був позитивний.Це моя перша новела, яку я написала у 2022 році навчаючись у школі для письменників. Чогось мені здалося, що весь цей час її актуальність не пропала лише часові проміжки змінилися. Що скажете?