Я_тут_пишу | За традицією #замальовка _вихідного_дняКоли я їхав з дому на службу Па...

За традицією #замальовка _вихідного_дняКоли я їхав з дому на службу Пантії я не мав у своєму містечку дівчини, яку б кохав, чи ту, яка б чекала мене. Не було в мене серйозних відносин, та що там, і легковажних стосунків теж не сталося. Я був по вуха занурений у кулінарію та роботу з татом у саду. Загалом всі оті розмови мами про те, що я маю думати про майбутню сімʼю, одруження, нащадків дуже сильно мені докучали. А її пропозиції достойних пасій взагалі допікали мене аж настільки, що я міг до темна працювати з деревами. Я чітко знав правила на службі й вирішив, що кохання та родина буде вже опісля всього цього. До того ж мої амбіції були досить великими, я хотів мати свій будиночок з іншої сторони саду, щоб продовжувати працювати й при цьому жити окремо. Я навіть прорахував скільки мені треба відкладати грошей, щоб за пʼять років самостійного життя відкрити літній ресторанчик з терасою. Все в моїй голові було так структуровано, що я був впевнений, що все вийде. Аж допоки одного дня, а конкретного того самого першого дня з загальним шикуванням та призначенням драконів, я не побачив її — Лівію. Вона стояла просто навпроти мене, жіночі та чоловічі загони завжди ставили одне навпроти одного. І я ледь не прослухав свого призначення, аж так сильно витріщався на неї в надії, що й вона на мене гляне. Й вона побачила, звісно ж побачила, бо всі шукали очима де ж той Батар Мусіо, котрого кликали вже третій раз. Ця моя недолуга витівка, привела до ще двох її швидких поглядів, що супроводжувалися посмішками, які засіли мені в голові аж до наступної зустрічі. Її дивовижна біла шкіра вразила мене з першого погляду, вона точно була родом не з півдня, бо ми всі були засмаглими. В той день всі мої розмірені плани на майбутнє зотліли, бо я всередині палав і палаю досі дивлячись на неї.