двадцять четверте лютого сталося вчора.я відтоді не пам’ятаю нічого.і хоча досі здригаюсь, коли світає —я нічого не пам’ятаю. нічого не пам’ятаю. я забула, як це — прислухатися до сирени.бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене. бачити, як дитинство перетікає у старість.все це зовсім, на щастя, не запам’яталось. ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом. перші розтрощені будинки і перші втрати.я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість. не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились. не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло. не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом.як містами їхали танки з кривавими написами. не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть,ненависть і лють, а іноді — ще тривогу. і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги.коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому —пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго. коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе —я не забуду жодної ночі, жодної хвилини. я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті.пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто. пам’ять моя все, що сталося, спрагло питиме. я не забуду жодної дитини, пораненої чи вбитої. поки наші міста відроджуватимуться із попелу,я не забуду жодного крику, жодного погляду.я не забуду жодного дня тієї весни.не забуду жодного дня цієї війни. двадцять четверте лютого сталося вчора.я з того ранку не забуваю нічого. #Таняпише#архів_____Бачу, що багато хто сьогодні публікує цей вірш, тож нехай він побуде й тут.