Мій Київ палає, новини настільки шокуючі, що просто не хочеться вірити.
Кількість постраждалих в Києві зросла до 59, серед них двоє дітей, – Кличко
Загинули внаслідок атак ворога 7 людей.

Знайомі розповідають просто жахливі речі.
Присилають такі страшні кадри, зняті на телефон і камери їх будинків та офісів.
Нелюди розбирають Київ на камінчики.
Не уявляю як люди це витримують, але телефонують мені і навіть жартують, що знову спати в бомбосховищі.
І про ремонт, який і так збирались робити.
І про машину, яку давно хотів поміняти, тепер от вже точно.. бо нема..
Сьогодні в нашому рекламному турі був насичений день.
З раннього ранку ми ходили і дивились готелі.
Вони зачиняються, тому не завжди можна побачити справжню картину.
В деяких вже й кімнати пусті - готуються до ремонту.
В інших якраз йде робота, стягують матраци в одну сторону, столи в іншу.
Буде дезінфекція і заміна деяких меблів на нові, або легкий косметичний ремонт чи перетяжка.

Готельєри знають, що ми з України і не питають як в нас справи.
Мабуть просто не знають як реагувати.
Бачать же новини.
Рідко хто запитує і хитає головою - не може повірити, що в наш час може бути так жахливо.
Я дуже чекала цей день, бо давно продаю ці готелі і дуже хотіла побачити їх на власні очі, познайомитись з керівництвом.
В одному з готелів мені навіть дозволили проявити дизайнерські навички і переоблаштувати номер так, щоб з ліжка було видно море.
Бо готель стоїть на першій лінії і це могли бути самі дорогі і бажані номери, але якийсь незрозумілий дизайнер запхав ліжка так, що море ти можеш побачити лише, якщо ляжеш в незручну позу, або повинен встати з ліжка і пройти ближче до вікна.
Раділа, що мене почули. Показувала як класно було б прокидатись і бачити море.
Навіть болгарин зрозумів без перекладача що й де повинно стояти. І запросив нас на обід.
Який було не передбачено програмою.

Я не пішла обідати - помчала побути біля моря.
Тут сонячно, але сильний вітер.
І вода в морі тепла, та так хочеться щоб хтось чекав тебе на березі з рушником і ловив ним, обнімаючи і забираючи холод і краплі...
Та всі були на обіді, а я на маленькій підстилці, що завжди беру з собою аж заклякла від морської краси.
Після акварельного майстер-класу я подумки наче малюю всі ці краєвиди.
Хотіла навіть фарби взяти з собою і засоромилась.. Я ж вперше малювала, а веду себе як художник!
І не взяла.. Жалкую трішки. Мабуть в мене б і часу на це не було. Але ж як гарно!!!
Раділа як дитя.
Зробила радісне фото... Запостила в інстаграмі...

А потім відкрила новини і похолола...
На вулицях Києва трупи..
Жахливі прильоти вдень і вночі..
Сиділа і плакала.
Мені ж снився сон-попередження...
Ненавиджу нелюдів за цей терор!

Розуміла, що мені пощастило бути зараз в безпеці.
І ловила себе на думці, що мені соромно бути тут радісною і щасливою.
Мені соромно..
Не нелюдам, які нас вбивають..
Їм якраз радісно і щасливо це робити.
А нам соромно.. що ми живі..
І постити фото з посмішками!
росія намагається забрати в нас не лише життя, майбутнє, але й миттєві радості.
Вона може.
В неї на це достатній потенціал виродків.

Пішла в готель. Попросила зробити міцної кави, бо впав тиск і настрій.
Якби ж кава рятувала..
Загинув хлопчик років..
При жовтому рівні небезпеки...

Наші клоуни розфарбували ті довбані тривоги, але не попіклувались про безпеку людей.
Постійно читаю, що балістику збивати нічим.

- Що таке балістика? - питає в мене знайома з туризму, яка тут живе, бо виїхали в 2022 році і навіть не уявляють як вертатись в небезпеку.
Я починаю розповідати про цей жах і вона просить:
- Стоп, припини, благаю, це так жахливо!!!!
Я плачу.
І вона поряд піднімає очі догори, щоб залити сльози назад.
А вони повзуть по щоках і шиї.

Наша верховна рада у відпустці до середини жовтня.
Так легко в них це виходить - тікати з небезпеки і не працювати, коли ти потрібен країні.