Ми йшли додому і бачили дивні малесенькі плитки на бруківці біля будинку. З прізвищами-іменами людей і датами народження - це євреї, яких знищили у війну. Вони жили в цьому будинку колись, і тепер на вечір ставлять лампадки біля цих плиточок... Щоб люди згадували. І не допустили такого ніколи знову. В італійському кафе по дорозі я впевнена була, що всі будуть посміхатись, і спеціально зайшла туди за посмішками.. але... Ні... Відень вчить бути чемними, достатковими і стриманими. Мабуть мені це зараз теж відгукується. Для фото я ще намагаюсь посміхатись. Але в житті... Я все більше бачу свої опущені кутики губ. І стомлені очі. Які надто багато плачуть всі ці роки. На прохання своїх підписників я пишу про Відень, бо їм цікаво переключитись і почитати як все десь в іншому світі - де тепло, затишно і є електрика завжди. І от одна незнайома жінка прокоментувала моє відео про шніцель, що вона їла бограч в пункті незламності. І щоб я вже нарешті верталась. Людина, яка ніколи не бачила мене наказує мені повернутись. І аргумент - безкоштовний бограч, який волонтери не з повітря зварили, а з донатів притомних людей. Щоб обігріти всіх. Щоб морально підтримати і дати надію, що протримаємось. Якщо чесно, я не зрозуміла цей комент. І поки що не планую повертатись, дивлячись на прогнози погоди. Бо без тепла, електрики і інету не зможу працювати. А без грошей не зможу донатити і цим наближати Перемогу. Мені пощастило мати нормальних друзів. Як кажуть мої батьки: "Якщо в тебе є гарні друзі - ти не дарма прожив своє життя!"Військові намагаються знищити чим більше орків і їхньої смертоносної техніки. Вчора зайшла в чат де переписуються колеги, а там щастя, бо збили ворожий СУ. І турагенти, які раніше не розбирались у військових термінах, гаряче сперечаються який з літаків гірший для нас. І радіють, що екіпаж смертоносної техніки не вижив. Телефоную своїм батькам. Тато докладає, що відморозив нарешті двері в погріб і змогли внести картоплі, цибулі і соленостей в хату. Всі ці дні були страшні морози і все попримерзало. Авто ще не відкривали. І ворота теж поки не вдалось відліпити. Але сьогодні єдиний теплий день перед новою хвилею морозів. Поповнюю їм телефони, щоб був зв'язок. Радію, що в ЄС можна користуватись нашим зв'язком як вдома - це подарунок нам, щоб не витрачались коштами, спілкуючись з рідними. Така підтримка дуже важлива у війну. Хочеться вареників. Погуглила і дізналась, що у Відні аж 2 точки з українською їжею! Є ресторан і кулінарія. Уявляєте? Трішки здивована. Але приємно. Бо є і деруни, і вареники, і борщ в меню. Розумію, що українцям це потрібно. Не всі ж мають кухню як я і таку подругу, що дозволяє готувати в неї на кухні. Взагалі тут багато азійських ресторанчиків. І місцевих. Але звісно набагато дешевше харчуватись, коли готуєш сам і купуєш продукти в магазині. До речі базар тут теж є і він не дешевий. Інколи набагато дешевше купити овочі-фрукти в магазині. Та добре, що він є. Сьогодні у Відні дощ, тому я ніяк не спинюся писати. Бо завжди ми кудись мчимо-летимо. А зараз можна просто спокійно працювати і писати текст для вас. Це аж не звично. Звірятка і раді і нудяться. Бо йти під дощ гуляти не можна, але ми є, і можна підставляти голови і спинки під погладжування. Так і живемо. Які у вас новини? Що доброго? Обняла#Дубровська 29.01.2026 Відень