Оригінал дописуСьогодні мені написала жінка. Каже: чоловіка «зловили», вже в навчальному центрі, терміново потрібні речі — і список.Я спокійно, по-людськи пояснила: я допомагаю бойовим підрозділам. Навчальні центри — не мій напрям. І що, зрештою, вона як дружина може стати для нього опорою: відкрити збір, знайти, купити, закрити ці потреби.І знаєте що?У відповідь — стільки бруду, ніби я їй щось винна. Ніби я щось забрала. Ніби я — причина її страху.Я запитала одне: чому за ці роки війни не підготувались? Чому не подумали, що це може торкнутись кожного? Бо рано чи пізно — доведеться. Бо ті, хто вже там, — не вічні.І тоді прилетіла друга хвиля. Ще гірша. Ще болючіша.І я сижу і думаю…Чому люди такі? Чому так легко ображати незнайомого? Чому біль перетворюється не в дію, а в агресію?Чому одні жінки збирають по гривні, ночами не сплять, витягують своїх чоловіків і їхніх побратимів з того пекла — а інші чекають, що хтось зробить це за них?Це про відповідальність.Про вибір.Про внутрішню силу або її відсутність.І, можливо, справа не в тому, що я чогось не розумію.Можливо, справа в тому, що я не приймаю байдужість, перекладену на чужі плечі.Бо допомога — це не про «мені всі винні».Допомога — це коли ти перший робиш крок за того, кого любиш.А решта — лише шум.