З Мережі:
Жодних антибіотиків, регулярного миття рук та доказової медицини. Це епоха Другої пандемії чуми, також відомої як Чорна смерть, де найкращим шансом на виживання була сушена жаба на шиї та общипаний зад живої курки, дбайливо прикладений до лімфатичного вузла. У період з XIV по XVIII століття європейські лікарі, хірурги, аптекарі та всілякі шарлатани вели нерівний бій з епідемією, використовуючи найпередовіші у той час методи, засновані на античних текстах, забобонах і чистій паніці.

Щоб правильно лікувати хворобу, середньовічному лікарю треба було розуміти її причину. Оскільки бактерію Yersinia pestis відкрили лише наприкінці XIX століття, медичні світила покладалися на праці Гіппократа, Галена та Авіценни. Головна теорія стверджувала, що здоров'я залежить від балансу чотирьох «гуморів» (рідин) в організмі: крові, флегми, жовтої та чорної жовчі. Чума вважалася хворобою «гарячою і вологою», тому найвразливішими до неї визнавали людей з аналогічною конституцією — молодих жінок, дітей та товстунів.

Але звідки бралася сама зараза? Восени 1348 року медичний факультет Паризького університету дав офіційну і дуже точну відповідь: усе почалося через невдале з'єднання планет Сатурна, Юпітера та Марса о 13:00 20 березня 1345 року. Ці планетарні фокуси викликали випаровування гнилих газів із землі. Це зіпсоване повітря (міазми) проникало в тіло через пори або дихання, доходило до серця і вбивало людину. Звісно, духовенство нагадувало, що зорі — це лише інструмент, а справжня причина криється у Божому гніві за людські гріхи. Тому профілактика вимагала комплексного підходу: треба було одночасно каятися, уникати поганих запахів і не злити космос.

Найкращим методом боротьби з чумою була втеча: якомога далі, на височину (або в низину, залежно від того, якого лікаря ви слухали) і подалі від хворих. Але якщо втекти не вдавалося, доводилося імпровізувати з очищенням повітря. Заможні люди палили у своїх будинках сосну, ялівець, м'яту та алое. Деякі медики радили боротися зі смородом за допомогою іншого смороду, тому бідняки палили стару шкіру, порох, сірку або людське волосся.

Щоб створити персональну «чисту зону» навколо свого носа, люди вживали помандери — кульки з ароматичних речовин, змішаних із трояндовою водою. Якщо грошей на мускус не було, цілком підходив апельсин, начинений гвоздикою або фарширований губкою з оцтом. Пізніше з відкриттям Америки з'явився новий хіт — тютюн. Голландський лікар Ісбрандус ван Дімербрук зізнавався, що під час епідемії щоденно викурював кілька люльок тютюну прямо над трупами хворих. У Лондоні вірили, що продавці тютюну ніколи не хворіють, а в знаменитій школі Ітон хлопчиків навіть шмагали різками, якщо вони відмовлялися курити для профілактики.

Спосіб життя також підлягав суворому контролю. Лікарі забороняли гарячі ванни, фізичні вправи та секс, адже все це відкривало пори шкіри, запрошуючи отруйне повітря всередину. Їсти треба було «холодну і суху» їжу, уникаючи вологих фруктів, свіжого м'яса та риби. Водночас радили уникати страху, смутку та гніву, бо ці емоції «перегрівали» організм. Замість цього належало слухати приємну музику і розповідати веселі історії, сидячи у закоркованому будинку (на щастя, Бокаччо дослухався цієї поради).

Тим, хто шукав справді надійного захисту, на допомогу приходили амулети та екстремальна фармакологія. Дехто радив постійно тримати в роті золоту монету, перекочуючи її за щокою, щоб золото поглинало отруту. Але справжнім проривом стали жаби. Вважалося, що вони здатні витягувати чумну отруту з повітря і тіла. Лікар Джордж Томпсон хвалився, що під час Великої чуми в Лондоні носив сушену жабу, пришиту до полотна на животі, і вона нібито роздувалася від увібраної отрути. Послідовники сумнозвісного лікаря Парацельса пішли далі, створивши амулет «зенекстон». Рецепт був не для слабкодухих: потрібно було взяти порошок із 18 сушених жаб, першу менструальну кров юних дівчат, миш'як, товчені перлини та смарагди, замісити все це в пасту і покласти у золотий футляр. Інший геній медицини, Ян Баптиста ван Гельмонт, стверджував, що найкраще працює блювота жаби, яку підвісили догори дриґом, змішана з хробаками з її очей. Якщо ж ви були простим прибиральником чумних бараків у Женеві, доводилося задовольнятися дешевшим варіантом: перед зміною працівник з'їдав палений горіх, запиваючи його власною сечею.

Якщо профілактика (от лихо, навіть сеча з горіхом) не спрацювала, і у вас з'явилися характерні чумні бубони (запалені лімфовузли), за справу бралися професіонали. Головним методом лікування було відновлення балансу гуморів через евакуацію рідин. Аптекарі готували безліч послаблювальних, блювотних і сечогінних засобів, щоб пацієнт буквально вивергав із себе хворобу.

Хірурги ж покладалися на кровопускання. Вони розрізали вени, ставили п'явки або використовували гарячі скляні банки для витягування крові через пори. Знаменитий італійський лікар Джентіле да Фоліньйо радив пускати кров доти, доки пацієнт не втратить свідомість.

Якщо бубон твердів, його намагалися розм'якшити або витягнути з нього отруту. Тут медична фантазія розкривалася на повну. Улюбленим методом, рекомендованим навіть Королівським коледжем лікарів, була «куряча терапія»: живій курці общипували задню частину і притискали її до бубона пацієнта. Вважалося, що курка висотує отруту. Коли від душі притиснутий до тіла птах задихався і помирав, брали наступного — і так, поки чергова курка не виживала (що означало, що отрута вийшла).

Альтернативою були розрізані навпіл живі голуби, цуценята або півні, яких прикладали до ран. Голландські фахівці радили зварити мило з черепа жорстоко страченого злочинця, змішавши його зі свинячим жиром і людською кров'ю, щоб мастити цим пухлини.

Внутрішні ліки коштували дорого і мали не менш містичний склад. Найпопулярнішим вважався «теріак» (або треріак) — стародавня суміш із понад 60 інгредієнтів, яка настоювалася 12 років, а її головним компонентом було м'ясо смаженої гадюки. Тосканський великий герцог просував власну «олію проти отрути», секретом якої були варені скорпіони. Шарлатани на вулицях продавали порошок із рогу єдинорога, який насправді робили з бивнів північних нарвалів (у найкращому випадку) або звичайних кісток, гарантуючи негайне зцілення від усіх недуг.

Коли суспільство зрозуміло, що хвороба все-таки передається від людини до людини (або навіть через погляд хворого, як вірили деякі лікарі), влада вдалася до жорсткого карантину. В Англії, Голландії та Мілані практикували «забивання дверей»: якщо в будинку хтось захворів, усю родину, включно зі здоровими дітьми та слугами, замикали всередині на кілька тижнів. На дверях малювали червоний хрест або вішали оберемок соломи з написом «Господи, помилуй нас». Сторож надворі стежив, щоб ніхто не вийшов, а їжу піднімали в кошиках через вікно другого поверху. Здорові опинялися в одній кімнаті з гниючими родичами, дихаючи димом від спаленої смоли та запахом смерті. Не дивно, що люди намагалися приховати перші симптоми або ж тікали через дахи.

У багатьох великих містах Європи для інфікованих будували чумні будинки (лазарети) або тимчасові барачні містечка за міськими стінами. Міланський лазарет був гігантською спорудою на 288 кімнат, де на піку епідемії 1630 року перебувало до 15 000 осіб. Утім, умови там нагадували філію пекла. Барселонський кожум'яка Мікель Паретс згадував, що в їхньому лазареті хворі, які не принесли власного матраца, спали прямо на голій землі. Персонал складався з помилуваних злодіїв, які грабували пацієнтів, а санітари вступали в інтимні зв'язки з привабливими хворими жінками. Священик у Генуї скаржився, що мусив постійно перевдягатися, бо блохи і воші в лазареті змагалися між собою: одні смоктали кров, інші просто гризли плоть. Пацієнти від жаху втрачали розум, бігали голими й кусали санітарів. Могильники, відомі як «беккіні» або «монаті», збирали трупи (а часом і напівживих людей) на великі вози і скидали у величезні братські могили, працюючи п'яними й вимагаючи хабарі за кожну послугу.

Але, попри всю абсурдність медичних теорій, жорстокість карантинів і неймовірну антисанітарію, значна частина пацієнтів (близько 50%) якимось дивом одужувала.
—
За Byrne, Joseph Patrick (2006), Daily Life During the Black Death