«… Вночі над Львовом знову зʼявилася велика заграва й ми подумали, що татари запалили якесь поблизьке містечко, та згодом виявилось, що то підʼїхав величезний табір Запорізького Війська. І в четвер рано Хмельницький зі всім своїм військом (його було, як показували на муках полонені, двічі по сто тисяч, в тому числі пʼятнадцять тисяч румельців*, турецького війська та волоський полк) став на Вовчій горі**, розташувавши згодом у різних місцях тридцять і пʼять полковників, не рахуючи незліченної черні, яка дуже зросла останнім часом за рахунок селян. Татари знову великими силами нападали на шляхи, але не досягли успіху, спаливши лише дві пасіки з будинками. В той же день Хмельницький, розставивши по горах козацьку й татарську сторожу для припинення безладних нападів, обʼїжджав місто на білому коні, вибираючи краще місце для штурму. Саме у вибраному місці, як він признався потім, прощаючись з нашими послами, куля вдарила під самого коня. Настала ніч, для нас сумна й неспокійна. Передміщани, які не могли більше боронити шляхи через великий натиск татар і козаків, відступили, й місто наповнилося громадою передміського поспільства, яке згодом через нестачу харчів (прийшли ж бо лише з життям), від холоду й знегоди вмирало всюди по вулицях; та й досі вмирає щодня по кільканадцять осіб. У пʼятницю козаки вже великими, воістину незліченними силами оволоділи передмістями і з монастирів, з камʼяниць, з будинків (в яких засідали), з дворів почали шкодити нашим на валах. У цей час на Ринку крикнули, що ворог, буцімто, взяв Галицькі ворота, й жінки, зчинивши в місті крик, кинулись зі своїх домівок з малими дітками до костьолів, прагнучи там, серед святая святих, вмерти від рук ворога. Однак чоловіки на валах і вежах боронилися досить мужньо, кладучи дуже багато ворога. А врешті у нас дійшло до такої відваги, що ми… наказали підпалити передмістя, пообіцявши щедру нагороду тому, хто це зробить. Знайшлися такі, які близько двадцять першої години за великим годинником кинули вогонь по різних місцях і він, швидко розгорівшись, охопив і обернув на попіл всі будинки навколо. Ворог мусив відступати з вогню, марно й безжально вбивши сто девʼятнадцять осіб у шпиталі святого Станіслава, не рахуючи тих, хто не міг вийти з будинків, а вкінці у церкві святого Юра повбивали немало чоловіків, викидаючи їх з вікон і, приставляючи драбини, стріляли в людей як у зубрів, а здобувши церкву, жінок, навіть грецької віри, продали в неволю татарам…В суботу ворог, зокрема полк Кривоноса, що стояв на Тарнавці зі своїм пораненим і хворим полковником, намагався взяти Високий замок і, незважаючи на досить дошкульний обстріл з міста, вийшов на саму гору й підкопував замковий мур. І тут, за допомогою Господа Бога, ворог, через свої значні втрати, хоч-не-хоч мусив відступити…»https://www.koroldanylo.com.ua/news/cast_7_period_reci_pospolitoyi_vid_procvitannia_do_zanepadu_1661_1772_rr_32345