😉

Учора на презентації говорили про те, що ми пишемо про війну навіть тоді, коли не пишемо про війну.

😉

Іноді натрапляю на обурення «чого українські письменники пишуть тільки про війну/додають патріотичні тейки, я хочу відпочити з книжкою». І я маю що сказати відразу по кількох пунктах. По-перше, у нас купа літератури, де не згадується сьогодення або описано альтернативний хід історії, — було б бажання знайти. По-друге, мистецтво — осмислення реальності, і дивно вимагати від письменників, чий погляд, безсумнівно, змінила війна, не рефлексувати про це, навіть у легких текстах.

😉

І ще часто за ненапряжною історією може стояти свідоме бажання НЕ тригернути. Не можу говорити за всіх, звісно, але я на етапі написання чи редагування періодично змінюю формулювання якраз через те, що згадка метафоричного «мінного поля» чи «полону» може добряче когось зачепити. Я пишу хіхі-хаха про лордів фейрі і вампірів, тримаючи в голові наші реалії.

😉

Вплив війни проявляється не лише через прямі заяви. Потяг до минулого, до рідних, цінність світлих моментів, надмірна емоційність або, навпаки, притуплення чутливості, бажання сховатися у вигаданий світ чи подарувати комусь теплий спомин своїм твором — усе це випливає з обставин, у яких ми живемо. Зрештою, письменники — це просто люди, а я не знаю людей, яких такий травматичний досвід, як війна, ніяк не змінить.