3 мої сенси книги “Тисяча осяйних сонць”.

Ком в горлі від болю і емпатії. І захват. Два стани, які я перманентно переживав, читаючи книгу Халеда Госсейні.

Моє батьківство під час війни забирає майже весь час і чим більше в це занурюєшся, тим більше це поглинає. Але я дуже хотів переключитись з батьківства і війни і знайшов цю книгу.

«Тисяча осяйних сонць» — про втрату, жіночу долю, материнство, любов і жертовність на тлі історичної катастрофи.
Ця книга - уособлення любові і страждань під час жахливої війни. Книга - про 40 років розвитку Афганістану через призму кількох воєн.

Я читав її перед сном, у вільні хвилини. на прогулянках з коляскою. Давно я так не застрягав у читання.
І у вихідний я знайшов час дочитати, бо читати по 10 хвилин те, що дуже цікаво - найгірша мука.

Ком в горлі. Це те, що я відчував, коли читав.
Бо те, скільки страждань випало на звичайних людей, які жили у війні, під бомбами, через насильство і постійний бардак у владі (зовсім нічого не нагадує).
Життя жінок, головних героїнь - це приниження, втати, смерті близьких. Чесно, іноді стояли сльози на очах, давно такого я не відчував від книги.

Біль. Як багато насилля може вчиняти чоловік над жінкою в країні, до її права обмежені.. Те, що переживає жінка під час насилля і приниження.
Те, як жінка переживає те, що її продають в рабство, називаючи це заміжжям.
Біль. Те, як дитина проживає розлуку.

Захват.
Те, як автор описав свою рідну країну і столицю, Кабул, і з якою любов’ю - це захват.
Кабул в книзі - це окремий персонаж.
Я ще не читав книги, де історія народу так добре подана через історію кількох людей.
Я небагато знав про Афганістан до цієї книги.
Тепер відчуття, ніби добре розумію, через що проходив це народ.
Усвідомлення того, як діє Талібан. Усвідомлення того, як афганський народ проживав війну з СРСР.

Мої висновки з книги дуже логотерапевтичні і повні психологізму, по-іншому не можу:

Перший. Людина може знайти сенс навіть після зруйнованого життя.
Людина може побудувати життя, і новий сенс, попри надважкі обставини війни, втрат і сорому. Сенс життя не обов'язково визначається тим, скільки людина отримала від життя; він може визначатися тим, кому і чому вона себе віддала.

Другий. Сором може стати тюрмою. Маріам, головна героїня - усе життя несе на собі чужий сором. Її називають незаконнонародженою. Вона починає дивитися на себе очима суспільства. І вже навіть не піднімає голос. Але в один день все міняється. Через відносини і довіру у неї з’являється те, чого не було все життя - власний голос.
Маріам довго живе так, ніби всі головні рішення вже прийняті за неї. Жінка в Афганістані під час правління Талібану майже не має прав. Але наприкінці вона робить власний вибір. І цей вибір визначає її.

Третій. Навіть коли минуле повне помилок і болю, навіть якщо людила втратила вже так багато і суспільство може визначити твою роль - ти обираєш, що зробити із тим життям, яке залишилося. Афганістан показаний через війну, бідність, смерть і руйнування. Але посеред цієї болі і війни - існує те, заради чого варто жити. Існує майбутнє. І Лайла, ще одна головна героїня, є уособленням цього. Справжня свобода починається там, де людина робить власний вибір навіть в найважчих обставинах.
І це так терапевтично для нас, українців сьогодні.
Роберт Грін якось сказав, що читаючи книги - ми занурюємось в ті культури, до яких можливо ніколи б не сягнули. Так і є.

Я хотів почитати щось, щоб не думати про нашу війну і страждання українців.
Випадково я знайшов іншу війну і інший народ - і побачив, що навіть в цих умовах можна жити з сенсом. Це дикий катарсис.
І це дає силу.
В книзі ніби звучить питання: «Що робить життя вартим проживання, коли людина втратила майже все?»
Роман дає не одну відповідь, а цілих дві, на прикладі двох головних героїнь.
Але які це відповіді - ви дізнаєтесь тільки коли перегорнете останню сторінку. Це я обіцію.

Дякую ВСЛ за книгу.

А які книги вам дали так багато роздумів і стали розрадою?

Автор тексту: Володимир Багненко, написано в перервах між прогулянками і дитячим сном, тому так пізно викладаю :)
@BagnenkoText