Однією ногою у спортзалі 🦵🩼🤸‍♂️ Я знову почав ходити до звичайного спортзалу. Не реабілітаційний, не спецпрограми - просто звичайнісінький фітнес-клуб, де народ тисне, тягне, та фоткається в дзеркалі. У мене ще й досі проблеми з набряком у культі після ревізії, протезування відкладається.. Так що поки я на милицях, найпростіше мені добиратися своїм ходом до найближчого спортзалу. Кожен похід - як міні-пригода: спочатку треба якось донестися до спортзалу (а це вже хороша розминка), потім зорієнтуватися між тренажерами, не заплутавшись у килимках, гантелях та поглядах оточуючих 😅 Люди реагують по-різному. Хтось вдає, що нічого незвичайного не відбувається (але витріщаються кожні 10 секунд 👀), хтось підходить і щиро цікавиться — «як, мол, живеться?» Іноді чую «поважаю», іноді просто ловлю погляд у стилі «ось це сила духу», а хтось просто дивиться із подивом.. Найскладніше – не вправи. Найскладніше – дисципліна. Примушувати себе щоранку вставати з ліжка, незважаючи на настрій, йти в зал, і не звертати уваги на реакції оточуючих. Найголовніше – не ставити себе на паузу та довести тіло до кращої форми. Інакше знову будуть сотні проблем при протезуванні. А ще такі походи це почуття внутрішньої перемоги та хвиля ендорфінів.