Telegram statistics channel - @spoilerrunner

Якось із запізненням подивився "Едем" Рона Говарда, який із тріском провалився в прокаті. Свого часу бачив змішані відгуки, але так і не взявся за це кіно, і був, насправді, приємно здивований.Тридцяті роки ХХ століття. Доктор Фрідріх Ріттер (Джуд Лоу) із дружиною Дорою (Ванесса Кірбі) переселяється на один з відлюдних островів Галапагос. Його мета — написати новий фундаментальний філософський маніфест, вона ж намагається вилікувати розсіяний склероз. Згодом до них приєднується подружжя Віттмер: Маргарет (Сідні Свіні) та Гайнс (Деніель Брюль) разом із сином останнього. Вони виявляються еталонними поселенцями, і доволі швидко приносять елементи цивілізації на острів. Крихкий баланс між Віттмерами та Ріхтерами ламається, коли на острів заявляється баронеса Елоїза Боске де Вагнер Верхорн (Ана де Армас) разом із своїм прихильниками/прислужниками. Легко було б написати, що саме Ана де Армас є головним атракціоном цього фільму — настільки вона нестерпна антагоністка, що до неї виникає прямо таки фізична відраза, попри зовнішню красу. Якщо це і не найкраща її роль, то точно одна з найбільш знакових та найбільш недооцінених. Однак переконлива тут не тільки де Армас. Джуд Лоу чудовий в ролі доктора-мегаломана з амбіціями філософа. Ванесса Кірбі, можливо, не одразу, але до фіналу добре розкривається. Ну а Брюль і Свіні доволі непогано вжились в роль німецького подружжя, що вочевидь біжить від нацистських реалій батьківщини. Взагалі, "Едем" заснований на цілком реальних подіях, хоть ця фраза вже порядком втратила в цінності, однак перевага фільму в тому, що він дійсно пропонує нетривіальний сюжет із вельми неочевидним фіналом, якщо звісно не знайомитись попередньо із реальною історією. Взагалі цікаво, що взявся за цю історію саме Рон Говард — режисер явно нетиповий для подібного матеріалу, адже в "Едемі" замішана суміш із дослідження насильства, базової людської взаємодії, та цивілізації, як такої. Але, мабуть, немає зараз в Голлівуді режисера, з настільки строкатою фільмографією як у Говарда, тож певною мірою "Едем" є цілком логічною сходинкою в його фільмографії. Скажу відверто, фільм дався мені далеко не з першого разу, і недарма. Тут вкрай повільний початок, який перетерпіти доволі складно. Однак, якщо ж це зробити фільм все ж розквітає. "Едем" явно не якесь видатне кіно, і точно не кращий фільм Говарда, однак це кіно явно заслуговує на те, щоб йому дати шанс. Бо як мінімум це дійсно цікава історія на реальних подіях, яка задає питання щодо сутності цивілізації, та показує на простих архетипах, як ця цивілізація може бути зруйнована, або ж, навпаки, врятована.

А ще подивився перший епізод "Лицаря Сімох Королівств" — і поки що я отримав рівно все те, на що і чекав. Тон більш легкий на відміну від "Дому Драконів" та "Гри Престолів", ставки нижче, але від цього й цікавіша перспектива. Але головне, що "Лицар" подарував вже в першій серії — це класну атмосферу лицарського турніра з усіма його розвагами та фестивальністю. Тут вам і ляльковий театр, і пихаті лорди з лицарями, і норовливі куртизанки, і звісно ж гулянки з танцями до упаду. Розумію, що комусь все це може здатись дещо повільним, але вступна серія на то і вступна, щоб познайомити нас із героями. До того ж, де що, якщо мене не зраджує пам'ять, з книжки таки підрізали, але чисто для того, щоб не спойлерити подальший сюжет. Приблизно як в "Грі Престолів" прибрали купу пророчих снів, щоб не спойлерити ключові моменти історії.Ну і це мабуть той рідкий випадок, коли я навіть порекомендую дочекатись усіх шести епізодів та подивитись серіал залпом — вийде чудовий вечір на лицарському турнірі у Вестеросі.

Подивився вчора "Вічність" з Елізабет Олсен, Майлзом Теллером та Каллумом Тернером, і це фільм, в якому концепт цікавіший за сам сюжет.Хоч історія тут цікава. Старе подружжя Ларрі та Джоан їдуть на гендерпаті до своїх родичів, де чоловік помирає поперхнувшись брецелем. Він потрапляє у потойбіччя, де дізнається, що кожному з людей вготована власна ідеальна вічність. Навколо ж купа продавців різноманітних вічностей та купа реклами. Врешті Ларрі вирішує почекати Джоан, в якої невилікована стадія раку. Однак, не тільки він чекає на неї, адже в місцевому барі вже 67 років на Джоан чекає її перший чоловік Люк, який загинув на Корейській війні. Тож "Вічність" пропонує ну просто таки класичну ромкомівську дилему, де жінці потрібно обрати між двома чоловіками, тільки в потойбічному антуражі. Ну і ставки тут, трохи вищи, адже їй пропонується провести з кимось одним цілу вічність. Не хочеться розбирати конкретно ромкомівську сутність фільму, адже на другому плані він то тут, то там підкидує різноманітні хохми з купою різноманітних вічностей. Тут є і стандартні варіанти "раю" як от прекрасний пляж, чи величні гори. А є й більш божевільні приколи, типу вічності бромансу чи космічної вічності, а в найсміливіші моменти стрічка навіть заявляє, що існували (а може і досі існують) вічності расизму, вічність для нацистів і т.д. Коротше, концепт фільму відкриває насправді нескінченні можливості, як ті ж паралельні всесвіти в "Рік і морті". І от чим більше дивишся фільм, тим цікавіше стає, як він побудований, що відбувається в інших вічностях, і наскільки великі можливості відкриваються, якщо спробувати вигадати інші сюжети для цього всесвіту. Скажімо історія про єврея, що потрапляє до нацистської вічності одночасно має і комедійний потенціал, і горрорний. Або ж вічність без чоловіків, де вже закінчилось місце (що, звісно дещо парадоксально). Чи сюжет про місцевих продавців вічностей, яка в них ієрархія, тощо.Тому, хоч фільм насправді непоганий, але як на мене майже все другорядне в ньому набагато цікавіше за тривіальну історію любовного трикутника. Ба більше, якщо чоловіків Джоан нам хоч якось розкривають, то сама героїня Олсен вийшла якась недописана. Ну і відверто кажучи, сама інтрига фільму не тягне на хронометраж в майже дві години. Можливо, якби він був хоча б на 20 хвилин коротше, я б трохи краще сприйняв стрічку. А ще більш ідеально, якщо б це був годинний пілот якогось серіалу, де в кожній серії нам пропонували якусь нову колізію. Тому, фільм можу порекомендувати, але не чекайте одкровення. А я якось все ж перегляну для того, щоб повикупати приколи на другому плані.

Одна з причин, чому я люблю кіно, бо воно є втіленням людської мрії про подорожі в часі. І мабуть найбільший прояв такого мандрівництва часом є перегляд німого кіно, особливо, сторічної давності. Саме тому, вчора дивився "Генерал" з Бастером Кітоном.Це безумовна класика німого кіно, чистий фільм-переслідування показує події Громадянської Війни в США, при чому саме зі сторони конфедартів - головний герой Джоні Грей у виконанні Кітона, бажає приєднатись до армії Півдня, бо його кохана Анабель Лі не бажає бути із чоловіком, що не служить в армії, однак, через те що він машиніст паровоза, до армії його не беруть. Втім, коли шпигуни Союзу викрадають потяг "Генерал", Джоні вимушений вступити у війну нехай і як цивільний. "Генерал" - кіно дуже цікаве не тільки тому, що воно дуже видовищне (не тільки в рік виходу, але й дотепер), а й тому що воно реконструює історичний період, який на той момент відбувся не так давно. Тобто в другій половині двадцятих, ще були живі ветерани громадянської війни, що цілком могли б бачити фільм, хоч звісно їх було небагато. Цей момент, насправді часто випадає з фокусу, бо для американців в 20-х громадянська війна була, звісно, минулим, але не таким вже й далеким, ну десь таким як в нульові була Друга світова. Тому не менш цікаво, що режисер Клайд Брукман та сам Кітон (він і актор, і режисер) показують історію саме зі сторони програвших. При чому конфедератів тут не демонізують, і не показують поїхавшими дегенератами. За сто років образ воїнів Півдня значно змінився і зовсім не в кращу сторону. Чому так вийшло, це вже інше питання, однак "Генерал" показує епізод тієї війни (заснований на реальному Великому Локомотивному Переслідуванню) без надмірного моралізаторства. Втім, варто віздначити, що стрічка і не претендує на всеобічний аналіз політичних переконань сторін Громадянської війни. Не менш забавним є й основа сюжету стрічки, а саме бажання Анабель бути саме із військовим. Тут, думаю, паралелі із сучасністю доволі очевидні, що зайвий раз доводить про циклічність історії. Ну а завершити все ж хочу думкою, яка все більше кріпне в мені після перегляду саме німого кіно. Тоді, на початку 20 століття, людство було найближче до того, щоб віднайти втрачене після спроби побудувати Вавилонську вежу, а саме знайти втрачену спільну мову, якою і стала мова кіно. І "Генерал" однозначно яскравий приклад фільму своєї епохи, який пропонує карколомну подорож залізними дорогами Америки часів Громадянської війни, і подорож ця не тільки буквальна, але й часова. Тож, дивіться "Генарала", дивіться Бастера Кітона, дивіться німе кіно. Подорожуйте в часі.

Давно хотів викреслити з вотчлісту "Дике кохання" Вілена Новака, яку минулого року можна було навіть подивитись в прокаті, а все завдяки тому, що стрічку Довженко-Центр як раз таки оцифрував. Але якщо пропустили фільм в прокаті чи любите дивитись кіно на одинці, завжди можна зацінити фільм тут. А саме ж "Дике кохання" реально якесь дике. В хорошому сенсі. Тут вам історія канонічного підліткового кохання між дівчинкою Машею з інтернату та ліцейним мажором Максимом, які попри соціальну прірву бажають бути разом. Їм, звісно, заважають заліцяльники та ревнивці, однак головним ворогом їх кохання стає його величність КАПІТАЛІЗМ. Так Максим починає все тісніше спілкуватись із американкою Сьюзі (цікаво, як образ американки, що повернулась на батьківщину своїх предків є і тут, і в "Сьомому маршруті"), в якої батько працює не в якійсь галімій конторі, а в самій компанії Майкрософт, в яку хлопцю і запрошують. Для початку 90-х це просто золота путівка в життя. Взагалі, окрім певного шарму ранніх дев'яностих, строкатої моди та прекрасного Києва, в цьому фільмі багато за що є зачепитись. Тут і очевидні соціальні проблеми спричинені переходом від планової економіки совка до вільного ринку. Тут і сексуалізація підлітків, а за один з епізодів, якби його зняли зараз, Вілена Новака би просто закенселили. Дивною мірою через тридцять років з хвостиком, фільм на диво добре передає той час. І, можливо, мені на той момент було всього рік, однак багато речей тут по-справжньому впізнавані. Сам же фільм є ще ти вінегретом з купи різних елементів, з купою різних герої, і дивних сюжетних поворотів, де трагедія спокійно існує поряд із комедією, бідність із багатством, і все пропахнуто легким абсурдом і сюром. Отут "Дикому коханню" вдається те, що не вдалось нікому з покоління нових українських режисерів, хто намагався відтворити 90-ті в останні роки, а саме передати всю контрастність того десятиріччя. Окрім цього, "Дике кохання" ще й доволі цікаво зняте, як на мене. Я місцями ловив себе на думці, що у деякі епізоди зняті із поглядом на Лінча та "Твін Пікс", зокрема, бо окрім дійсно дивакуватих (в хорошому сенсі) операторських рішень, є тут щось і від мильних опер, і саму історію "Дикого кохання" можна легко уявити у вигляді мильної опери на декілька сезонів.

Щось потягнуло мене вчора на спагетті-вестерн, тож вирішив нарешті глянути "Джанго" Серджо Корбуччі і залишився абсолютно задоволеним.Корбуччі наряду із Леоне, двоє Серджо, піднесли жанр спагетті-вестерну на кінематографічний Олімп, і "Джанго", насправді небагато програє "Долларовій трилогії" Леоне, але в останнього був на руках козир у вигляді музичного генія Еніо Моріконе. Втім у "Джанго" теж класна музика, а головна тема доволі швидко в'їдається в підкірку.Проте фільм Корбуччі мені сподобався й тим, як він грається із жанровою структурою вестерна - це могла б бути доволі прямолінійна історія протистояння суворого одинака і корумпованого маршала з купою поплічників, однак історія в "Джанго" все ж грається з парою цікавих віражів. І звісно ж слід сказати і про сам образ Франко Неро, що зіграв титульного героя, похмурого чолов'яги в чорному із неприродньо блакитними, який тащить за собою труну - мало того, що це суто візуально це виглядає вражаюче, так і на символічному рівні Джанго втілює одразу всіх стрільців-одинаків, що так чи інакше тащать за собою власну смерть. Фільм, правда трохи пробуксовує та здає в ритмі в декількох, однак його повністю виправдовують екшен епізоди із брутальним (як на 60-ті) насильством. Ну і наскільки ж тут розкішний фінал, і, особливо останній кадр. Мабуть під спойлером додам його в коментарі.

Давно хотів глянути "Біжи, Лоло, біжи" Тома Тиквера і от вчора глянув, і, в цілому кайфонув.Це доволі проста історія, про те як дівчина Лола має дістатись свого бойфренда за 20 хвилин, і допомогти йому віддати борг. Тож Лолі буквально бігти більшу частину хронометражу. Як я пожартував в рев'ю на леттербоксді - це кіно точно бає бути одним з улюблених у Тома Круза.Але не подумайте, що тут нема більше нічого цікавого крім біготні. Фільм насправді дуже драйвовий: тут і є і прикольні анімаційні вставки, і крутий техно-саундтрек, і передсвітанковий Берлін, і купа різноманітних персонажів, і звісно ж кримінальна інтрига про борги. Власне при скромному бюджеті в 1,5 мільйонів долларів "Біжи, Лоло, біжи" бере панковим нахрапом і, звісно, концептом, який зараз мало кого здивує, і може навіть здатись студентською дипломною, але в цьому випадку це тільки додає стрічці шарму. Якщо теж любите драйвове, динамічне кіно з мінімумом статики, то "Біжи, Лоло, біжи" однозначно варто додати до свого вотчлісту.

Що ж рік завершується, а значить треба підбивати підсумки. Мені завжди складно змусити робити якісь топи, але все ж вирішив, підбити якісь підсумки. Тож почну з серіалів.Насправді думав робити ширший топ, але зупинився саме на трьох, тож 3 кращі серіали року від мене:"Андор" 2 сезон - другий сезон закріпив за серіалом Тоні Гілроя статус одного з кращих фантастичних шоу взагалі, однак цінність його великою мірою в тому, що "Андор" будучи проєктом дуже ескапістської франшизи вхоплює цілком реальний дух часу - боротьба з тиранією як ніколи актуальна, і антитоталітарний пафос серіалу неймовірно своєчасний."Плюрибус" (або "Єдина") - серіальний майстер-клас від Вінса Гіллігана про іншопланетний вірус об'єднавший свідомість всього людства, окрім дрібки людей. Класний концепт із різними, не побоюсь цього слова, філософськими питаннями. Радикальний індивідуалізм проти радикального колективізму. Чи варте глобальне благо позбавлення індивідуальної волі? Чи навпаки від нашого індивідуалізму лише суцільні проблеми? Ці, та інші питання можна поставити собі під час перегляду нового шоу від Вінса Гіллігана."Студія" - чарівний, прибабахнутий та місцями дуже шалений серіал від Сета Рогена про Голлівуд та його різні сторони. В центрі - продюсер, якого підвищують до керманича студії, яку тепер потрібно втримати на плаву. Купа зіркових камео, круті жанрові епізоди, абсурд сучасного виробництва студійного кіно і, насправді, доволі багато гумору. Рогену вдалось не просто зробити класне шоу, а й непогано простібати Голлівуд. Але без злості, із любов'ю. Тож, якщо пропустили щось із цих трьох серіалів цього року - наполегливо рекомендую надолужити.

Геть забув написати про "Батьківські збори", бо це настільки ніякий фільм, що намагається виїхати на "успіху" "Зборів ОСББ", що він забувається от просто таки на наступний день. "ОСББ" теж був не те щоб сильно вдалим фільмом (режисура там просто кошмарна), але вдало вловив момент і був такою собі хохмою на злобу дня. "Батьківські збори" свого попередника переймають кепський сценарій, без якого будь-який концепт про людей в одному простім, яким потрібно про щось домовитись, неминуче провалюється. Цього разу творіння гумористичної студії "Мамахихотала" ще й намагається бути надзвичайно злою сатирою на тему демократії та корупції, втім виходить ну вкрай нецікаво та нудно. Та 4 епізод 7 сезону "В Філадельфії завжди сонячно" висміював тему виборів на порядок краще, ніж це кіно, хоча там хронометражу було всього 20 хвилин.Взагалі після перегляду більше думав про те, що Янович, як фронтмент "Мамахихотала" - це такий новий Зеленський до політичної кар'єри - вєщає він ледь не з кожної праски, теж подався робити комедії сумнівної якості, ну і, як Санич в шоуменські роки, тягне ковдру на себе. Не знаю, чи це свідомий вибір зайняти пусте місто не п'єдисталі, чи таке епігонство, чи який природній шлях розвитку будь-якого кавеенщика, чи може щось інше, але над цим я думав точно більше ніж про "Батьківські збори".P.S. Володимир Кравчук, до речі, все одно класний, і подібно, до свого персонажа наче напіввипадково в фільмі опинився, настільки його гра контрастує з усіма іншими. Але від відсилки до "Ти - космос" я все ж крінжанув.

Глянув "Нову Хвилю" Лінклейтера, і скажу, що кіно мабуть він переборщив із синефілією і задротством на тему нової французької хвилі. Технічно це непогане кіно, що розповідає історію створення "На останньому подиху" Жана Люка Годара, і на стилістичному рівні "Хвиля" навіть має чимось нагадувати дебютний фільм французького режисера. Втім Лінклейтер настільки захоплюється переказом різноманітних хохм, історій, баєк зі зйомок, що наче забуває розповісти якусь історію, чи бодай розкрити своїх героїв. Натомість, він вирішує, що треба обов'язково показати хоча б на 5 секунд всіх, хто бодай якось був задіяний у новій французькій хвилі, чи влинув на неї: від фігур типу Росселіні та Трюффо, до курця-статиста і прибиральниці в редакції "Кайє дю сінема". Останні два приклади, я, звісно, вигадав, але саме так це відчувається під час перегляду. І в мене якось язик не повернеться назвати цей фільм Лінклейтера поганим, але трохи від нього несе душком "як же все раніше було добре, не те що зараз". І найдивніше в цьому те, що ранні фільми Лінклейтера, як от "Dazed and confused", по духу і тону набагато ближчі до фільмів французької хвилі, ніж фільм, який цю хвилю показує. Можливо справа в тому, що сам Лінклейтер вже не молодий, і молодецький запал, який в нього був у дев'яностих неможливо повторити. Як неможливо повторити запал нової французької хвилі. Втім якщо стрічка надихне нових глядачів ознайомитись із творчістю затятих французьких кінореволюціонерів, це вже непогано. В мене, правда, відчуття, що зроблена вона для тих, хто як і сам Лінклейтер, знає все про нову французьку хвилю, і такій публіці навіть не знаю навіщо дивитись це кіно, хіба для того, щоб відчути себе Ріком Далтоном з мему де він показує пальцем в телевізор.