🧛 Кажуть, сталося це на Буковині, де гори тримають небо, а небо чисте, наче дівоча сльоза. Де кажуть, що хмари понад горами — це дихання Бога, а зграї птахів у вишині — то його незбагненні помисли. Того сонячного літнього дня до цвинтаря йшла похмура процесія. Ховали молодого парубка. Йшли поволі та кволо, самі старі та немічні, бо молодь, що була, давно повтікала через ліси в Румунію. Баби плакали. Діди час від часу зупинялись, щоб перепочити, несучи тяжку ношу. Священник, наче тренер команди третьої ліги, підбадьорював їх біблійними притчами.

Раптом з дороги на великій швидкості влетів зелений спринтер. Із нього вискочила юрба молодих парубків у зеленому та чорному одностроях. Оглянувши натовп, вони і самі посумнішали, бо не побачили серед процесії свою цільову аудиторію. Та був у тому спринтері старий дід-віщун. Той, що бачив більше за зрячих. Спираючись на молодих, він вийшов із мікроавтобуса і підійшов ближче.

Дід повернув білі очі до труни і промовив:

— Чую ухилянта.

Парубки спритно вихопили труну у дідів і завантажили до буса. А спринтер поїхав не на цвинтар, а до місцевого ТЦК. У військовий квиток записали — сотий вос.

На ВЛК панувала звична робоча атмосфера. Лікар глянув у папери, глянув на тіло. Покрутив пальцем біля скроні:

— Я що, сотого від двохсотого не можу відрізнити? Неприда... — хотів сказати лікар, але дід-віщун стукнув своєю дубовою палицею так, що папери розлетілись по кабінету.

— БРЕХНЯ! — крикнув дід. — Відкрийте фіранки!

Фіранки розсунулись. Світло впало на призовника. Відкрились очі. Він вискочив із труни, як пружина, вчепився лікарю в шию і перегриз артерію... Група оповіщення швидко угамувала ухилянта. Лікар падав, стогнав, німів і втрачав кров. На поміч із сусіднього ТЦК викликали іншого лікаря. Не гаючи часу, лікар кинувся до колеги. Поставивши підпис і печатку, він визнав колегу повністю придатним. Медики потисли одне одному руки та випили чарку за чудесне зцілення.

Ухилянта оформили за всіма правилами. Той намагався пояснити, що в нього гомофілія, але у військовій медицині ця хвороба не вважалась суттєвою. Молода медсестричка прописала йому аскорбінку — для зниження стресу.

Базову підготовку наш герой пройшов нормально. Навіть краще за інших... Показував відмінні результати. Сам просився в м'ясну бригаду.

Тож призначили його в штурмову бригаду №781 імені Славка Самокрутного. На жаль, хто такий Славко Самокрутний — не знав ніхто. Раніше це була бригада імені Василя Вишиваного, згодом стала імені Миколи Міхновського, а був час, що бригада (за щедре спонсорство) була імені Петра Порошенка. За доброю традицією, коли бригаду стирали в нуль, вона брала нове кодове ім'я за наступною буквою алфавіту. Цей принцип вигадав бригадний ідеолог, а за сумісництвом — сисадмін. Він запозичив цю ідею з версіонування операційної системи Ubuntu.

Бригадою тою керував полковник Шмутько, якого вигнали зі Скелі за негуманне поводження з особовим складом. Під його мудрим керівництвом і воював наш козак.

І як же хвацько воював! На штурми ходив тільки вночі. Кажуть, що жоден дрон його не бачив. Влаштовував у ямах та лісах засідки на ворогів. Нікого не брав у полон. Трупи знаходили без крові. Він єдиний, хто повертався живим із безнадійних штурмів.

Полковник Шмутько помітив неабиякий хист нашого козака. А також те, що він псував йому планову статистику втрат. Тож нашого героя перевели в дронщики. Літав він на «Вампірі». Вбивав ворогів з неба. І навіть коли дрона збили, літати він не перестав.

Одного разу на виїзді був тяжко поранений. І потрапив на стабпункт. І тут на стабпункті почалося дивне: почала пропадати кров. Медики кожну ніч рахували пакети, але ті зникали. Щоб розібратись у цьому, викликали велике начальство.

Полковник Шмутько зайшов у палату. Припідняв темні окуляри і подивився на солдата червоними очима.

— То ти з наших! — сказав він. — Підеш на підвищення. У штаб...

ПРОДОВЖЕННЯ ▶️ @sorrytell