Історія про Оринин. Частина 2.Авантюра з поїздкою у село місцевим автобусним сполученням розпочалася ще у середу... з викрадення телефону! Мама, як доросла людина, спочатку вирішила самостійно відвідати сусідні Панівці з недобудованим у 1916 році (!) залізничним віадуком, руїнами замку, панськими стайнями, які перетворили на школу і католицьким костелом, що за радянської влади став сільрадою. (фото в коментарях) По поверненню назад до Кам'янця, під враженням від мальовничих пейзажів, Олена Кузьмівна не помітила як з її сумки витягли смартфон. Пошуки пристрою за геолокацією та дзвінки не увінчалися успіхом, тож під вечір ми змирилися з втратою, передусім, цілого архіву спогадів. Наступного ранку домовилися з'їздити у Оринин. Не знаючи докладного розкладу, я, Поля і мама приїхали на автовокзал завчасно. Купивши у дорогу пиріжки в "старій пекарні", ми чекали на наступний рейс, аж раптом сталася дивина. Якийсь чоловік біля запаркованої маршрутки, побачивши маму, почав активно жестикулювати в її бік і кликати до себе. Вона підійшла і після короткого діалогу усміхнена повернулася до нас з "вкраденим" телефоном у руках. З'ясувалося, що насправді смартфон випав ще у автобусі дорогою з Панівців і один з пасажирів знайшов його та віддав водію. Ось такі добрі люди на Поділлі!Після такого повороту подій в піднесеному настрої ми всілися у "Ікарус" пенсійного віку та, розглядаючи "загублені" світлини з Панівців, рушили назустріч невідомому Оринину!