​​Перед «Фуріозою» освіжив у памʼяті «Шаленого Макса: Дорога гніву» (за сумісництвом один з улюблених фільмів). При його створенні, Джордж Міллер акумулював найкраще надбання власних попередніх частин: філігранне відчуття саспенсу («Шалений Макс»), режисерський стиль та наратив («Шалений Макс: Воїн Дороги»), візуальні референси та задуми («Шалений Макс: Під куполом грому»).«Дорога гніву» — це майже німий бойовик, конʼюнктура зовнішньої та внутрішньої руйнації, фільм з ледь відчутними романтичними гілками, що розвиваються десь на периферії, але ламають зсередини. Історія, що не протиставляє воронів (символ смерті та знищення) нічому іншому, бо як то кажуть: «Надії марні, надій нема!» Це повна імерсія в брудний, жорстокий та карколомний світ з неймовірно скаженим темпом та технічними даними. Проста алегорія в унікальній обгортці про те, що, часом, абсолютне безумство покладатися виключно на себе, особливо під тиском апокаліптичних обставин (будь вони особисті чи суспільні).«Шалений Макс: Дорога гніву» — це епічне, видовищне, масштабне, екстравагантне, захопливе, витончене, яскраве, драматичне, експресивне, кіно, що перехоплює подих, викликає цілковиту екзальтацію, не втрачає жодної своєї переваги, навіть на пʼятий перегляд. На мою думку, не лише один з найкращих бойовиків чи блокбастерів, а й фільмів, не тільки у 21 сторіччі, — в історії кіно. У трейлері «Фуріози» герой Кріса Гемсворта вимовляє таку репліку: «Питання в тім, чи потягнеш ти цю епічну битву?» І є відчуття, що Міллер метаіронічно ставить це питання самому собі. Відверто, хочеться авансом вигукнути: «Так!»#cinema