​​Суспільна криза

Вже двічі подивився «Повстання штатів» («Civil war») й щось мені підказує, що ще не раз повернуся до цієї історії. В антиутопічній реальності, де комендантська година ніколи не закінчується, експансія громадянських революцій нівелює диктатуру уряду, а консолідація малих угрупувань автоматично підвищує конфронтаційний тиск «Великого брата» — режисер видає внутрішній масштаб, якому неможливо чинити опір. Звісно, фільм, не більше про громадянську війну чи етнічну сегрегацію, ніж «Одержимість» про музику. Зовнішній наратив, доведений до певного видимого ексцесу задля кращого засвоєння. Це гнітюче, велике та зле роуд-муві по свідомості сучасного суспільства. «Громадянська війна» — просто привід. Демократи та республіканці, націоналісти та патріоти, ті, хто за вакцину та ті, хто проти, ті, що за одного кандидата та ті, що за іншого. Але навіть при воєнному стані, зомбі, прибульцях чи кінці світу — найстрашніший апокаліпсис завжди буде особистий (зверніть увагу, що відбувається з Лі, коли вона видаляє той самий знімок). Кіно в певному сенсі деконструює мислення, внутрішнє усвідомлення причетності до світових екосистем (будь-то державної чи навіть обмеженої, сімейної); віднаходить забутий трюїзм про важливість найбанальніших чеснот, як доброта й любов. Бо мета деконструкції — не зруйнувати, а зрозуміти. Кіно, що за гучним повстанським рухом, проголошує настільки тривіальні думки, що ми часом просто не здатні їх почути у претензійних твердженнях про «Елітарне мистецтво», що часом приховує власну роздуту пихатість. Коли опозиція бореться не за свободу, а за ідею свободи, коли ЗМІ шукають не правду заради істини, а ремесла заради ремесла — стає виразним напрям індивідуальної позиції: «Я поза політикою» або «Мрію стати воєнним кореспондентом» — як ключові аспекти проблеми. Бо падіння будь-якої імперії починається зсередини. Та попри рефлексивний бекграунд (такий, що після перегляду хочеться затулити вуха від невимушеного внутрішнього інтершуму) — тут й шикарний аудіовізуал (з чудовими контрапунктами!), де кожен холодний, глухий постріл лунає не в кінозалі, а пролітає над головою, й міцна та стверджувальна режисура (наразі улюблений фільм Гарленда), й потужний виступ нової зірки Кейлі Спейні (Копполівська Прісцилла, до речі). Що вже й казати, коли в, і без того переконливий, акторський склад раптово вривається найбільш «американський» американець — Джессі Племенс в ролі шаленого ката-ультранаціоналіста. Та ще й зʼявляться в найтривожнішій (за сумісництвом, найкращій) сцені фільму. Шум повстання, крик революції, гомін журналістів, гуркіт зброї та вибухів, галас ненависті. І тільки фінальна тиша дає змогу не побачити, не доторкнутися, навіть, не почути, а відчути те, що фільм проговорює в серце особисто тобі. Щось незрозуміле, унікальне, приємне та щире, щось «своє» — ось це і є магія кіно. На мою ж думку, Алекс Гарленд зняв один з найстрашніших, найважливіших та в певному сенсі найгарніших фільмів останніх років. І заява про тимчасове призупинення режисерської карʼєри, останньою краплею якого стали якраз труднощі просування певних авторських задумів при виробництві «Повстання штатів», додає ще більшої інтимної прихильності фільму подібних тем та настроїв.#review