страшно середньовічне

сьогодні в коментарі принесли дивне про те, що середньовічному чоловікові кров з носа треба було вмерти в бою, інакше не кошерно, тож навіть ціла бутафорська служба для цього існувала. автори цього фейку, мабуть, одним вухом чули щось про вікінгів, другим — про (не середньовічні) сицилійські звичаї допомоги невиліковно хворим, щодо яких іще не зовсім ясно, були вони справді чи це сучасна містифікація, а третім — про художні тексти, написані на основі цих звичаїв.принагідно хочу нагадати про те, що раптову, невідмолену, несповідану смерть у середньовіччі хорошою чи почесною не вважали. хороша, гідна смерть для західноєвропейського середньовіччя — це вдома, між своїми, зі священником, із можливістю примиритися, попросити вибачення й собі всім пробачити, скласти заповіт і взагалі залагодити справи на цьому світі, щоб у тому за нами ніякі борги не тяглися. і ще бажано встигнути відверто поговорити з богом про те, що ви нарешті до нього йдете. в ідеалі це час граничної щирості із собою, світом і господом.як ви можете запідозрити, смерть у бою (а тим паче вдавана смерть у бою) в концепцію гідної смерті вписувалася б поганенько.по-перше, користуючись нагодою, поділюся текстом, який про це колись давно писала.по-друге, мені здавалося, що року божого 2026-го в україні вже не треба пояснювати людям, чому історичні фейки — це погано.по-третє, чи здивуєтеся ви, якщо я скажу, що в отакій саме версії про честь середньовічних італійців свіжі сліди цього фейку гугляться саме на російських сайтах? от і я ні.#вечірнінотатки

григорій великий у «діалогах» розповідає, що в монастирі у святого бенедикта був один чернець, який весь час десь вештався, коли надходив час молитви або духовних вправ. напучування й докори не допомагали. але одного разу на бенедикта зійшло прозріння (буквально): він побачив, що чернець іде туди, куди його за габіт тягне мале чорне бісеня.святий знав, що робити. він гепнув ченця палицею, яку для дидактичних потреб завжди мав при собі, і бісеня одразу втекло, щоб не втрапити під гарячу руку. більше чернець молитов не прогулював.як слушно зауважив класик, «не вірю в силу слова я, а вірю в силу піздюлєй».ілюстрація до цього чуда походить із німецького списку уставу святого бенедикта, укладеного 1414 року. там по всьому рукопису в бенедикта чарівні кольорові німби, дуже стильні. і я ті ілюстрації подивилася й тепер відчуваю нагальну потребу прочитати бенедиктове житіє, бо воно, здається, не поступається вогненністю «києво-печерському патерикові» (пам'ятаєте, там теж була історія про цілющу силу дрючка).#святітакісвяті #біси

коли 1205 року помер роман мстиславич, його сини данило і василько були ще сильно маленькі, і боротьба за галицькі землі вийшла на міжнародний рівень. з одного боку, на них претендували поляки, з другого — угорці; і 1214 року вони розробили надійний, як швейцарський годинник, план — посадити на галицький трон спільну польсько-угорську династію, поодружувавши королівських нащадків. ці нащадки навіть були: коломан з угорського боку й саломея з польського. коломанові, щоправда, було шість, а саломеї — три рочки, але кого це спиняло. їх заручили (одружити одразу не могли, бо для обряду треба було вільну згоду, а для неї — свідомий вік).1215 року папа коронував коломана (сім рочків) на короля галицького. там далі були ворожнеча й замирення угорського боку з польським, але зрештою діти таки оселилися в галичі. коли саломеї було дев'ять, а коломанові дванадцять, вони присягнули вічно жити в чистоті — не знаю, чи були про це в курсі люди, які думали започаткувати з них галицьку династію. наступного року їх, щоправда, прогнали з галича руські війська, тож проблема династії відпала сама собою, і коли тринадцятилітня саломея вийшла в угорщині заміж за шістнадцятирічного коломана, який більше не був галицьким королем, подружня угода прямо передбачала, що цей шлюб буде цнотливий.шлюб протривав іще сімнадцять років, після смерті коломана саломея повернулася до польщі і вступила в монастир, потім стала святою, і про все це ми знаємо з її агіографії, завдяки цитаті з якої у книжці про середньовічні білі шлюби знайшовся галицький слід. але які ж вони були малечі.(котики не знають, що й думати).#вечірнінотатки

дивіться, яке хороше «печера платона» збирається видати.«хмара незнання» — це написаний середньоанглійською трактат про містичну дорогу до бога, на якій треба відкинути не тільки свої знання й уявлення про світ, а й загалом спроби осягнути щось людським розумінням. апофатична теологія — це завжди дуже цікаво, бо вона буває не тільки про божественне, а й загалом про нашу здатність пізнавати й транслювати пізнане далі світові (як пише сильва фішерова з абсолютно іншого приводу, кожна «мова — це тільки парафраз справжньої мови — тієї, якої ми не знаємо. а не знаючи відповідних слів, ми вимушено висловлюємося описово: кружляємо довкола правильних значень і даємо собі раду словами доступними»).то, з одного боку, це #безсоромнареклама, бо «печера платона» обіцяла мені книжку за анонс (почуваюся воістину книжковою блогеркою), а з другого — абсолютно щирісінька рекомендація, бо, знов-таки, пізньосередньовічна апофатика, білінгва із середньоанглійським оригіналом, та ще й прегарна. передзамовляйте, будемо чекати разом.

схема сучасних листів щастя — це пиріг і батіг: якщо надішлете оцей текст п’яти / десяти / сорока людям, то буде у вас повний добробут, садок вишневий коло хати і діточок, як на небі зірочок, а не надішлете — хата всохне, дерево не народиться й син розвалиться (чи як там).у середньовіччі пергамент і (пізніше) папір були коштовні, але й до написаного ставилися з більшою серйозністю, тому листам щастя для розмноження вистачало суто позитивної спонуки: мовляв, хто носить цей аркуш при собі й читає цю молитву щодня, той отримає захист від недоброї смерті, не зазнає шкоди ні від злодіїв, ні від ворогів у битві, а до всього ще й здобуде прихильність короля, принца чи іншого вельможі. усі ці бонуси, до речі, давала одна й та сама молитва, яку склав святий павло під натхненням святого духа, — принаймні так записано в часослові пізньосередньовічного йоркширця роберта торнтона. додаткова нотатка обіцяла, що, коли кинути аркуш із молитвою в розбурхане море, буря припиниться; що вода, над якою прочитали молитву, полегшуватиме пологи; і що хліб, над яким цими словами помолилися, миттю рятуватиме від діареї.одне слово, дуже помічне, треба мати під рукою — а це ж просто твір якогось апостола. уявіть, наскільки ефективнішими могли бути листи щастя від самого бога. а ісус, схоже, любив писати листи: чи то для застереження (так звані «недільні листи» про те, що треба шанувати день недільний, бо он той колега в неділю щось робив — і в муках умер), чи то, навпаки, для опіки й захисту від усілякого зла, себто апотропічні. зазвичай апотропічні листи так і називали — «небесні листи», у німецькій традиції «himmelsbriefe». і вже з історій про їхню появу було ясно, що це не просто собі цидулки: по-перше, написані вони були чи то золотом, чи то кров’ю христовою; по-друге, на землю їх зносили ангели чи бурхливі природні явища (а часом ангели одразу прилітали в супроводі ураганів чи землетрусів, щоб усе було зрозуміло); по-третє, найперше вони потрапляли до рук або високим церковним ієрархам, або людям, відомим святістю. так було і з поширеним у пізньому середньовіччі листом до шарлеманя, про який ходило багато легенд (та й версій самого листа вистачало), але загалом усі зводилися до того, що перед важливим боєм із сарацинами ісус вирішив особисто підтримати шарлеманя й писонути йому кілька рядків. цей лист або напередодні бою передавав шарлеманеві янгол, або завчасу — якийсь папа (популярними кандидатами були лев, григорій або сильвестр, і яка різниця, хто з них коли жив). а щоб добро не пропадало, навіть коли із сарацинами клопотів уже не буде, у небесний лист була вшита ціла купа додаткових умов: хто носитиме його при собі, той подолає ворогів, духовних і фізичних, не загине в бою, не буде пограбований; не зазнає шкоди ні від пошесті, ні від грози, ні від вогню, ні від води, і не турбуватимуть його злі сили, які всі ці стихії обертають людям на шкоду; його не мучитиме ні гарячка, ні падуча; а жінка зможе без ускладнень народити, якщо обв’яже живіт смужкою пергаменту, на якій написана молитва.ви, мабуть, думаєте зараз, що й вам таке в господарстві знадобиться. на жаль, у дослідженнях, які мені траплялися (зокрема в чудового імона даффі) є тільки окремі фрагменти в англійських перекладах, то навіть не знаю, чи лишилася там якась ефективність. наприклад:+ хрест христа це непереможна зброя + хрест зі мною повсякчас + хресту христа постійно поклоняюся + у хресті справжнє спасіння + хрест долає меч + хрест розпускає пута смерті + хрест христа це єдина правда… чому ісус вибрав для листа імператорові саме цю тему — окреме питання, яке не було метою нашого дослідження 🌚. у кожному разі, ось він, ваш (потенційний) лист щастя. перешліть цей допис сорока друзям — і на шостій ітерації ми охопимо все людство, муахахаха розкажіть, як у них після цього із захистом від вогню, води і пограбування.(ангел із рукопису 1330-х років знає, що переписувати листи щастя — ще те задоволення, тому милосердно видає їх одразу в кількох примірниках).#їхнізвичаї

ви, мабуть, бачили гарну синю книжку, на якій великими буквами написано «про красу» й «умберто еко», а сильно меншими — «під редакцією». хоча на обкладинку там винесене тільки одне прізвище, у книжки є двоє авторів: сам еко й джіроламо де мішеле. і спершу мені було трохи шкода дядька, який пав жертвою маркетингу, але потім я почитала його розділи.пишучи про ренесанс, він згадує «ренесансну жінку, яка може дбати про своє тіло й відверто його показує». так, наче середньовічні жінки не могли чи не дбали про своє тіло. так, наче в ренесансі жіночу роздягненість показували самі жінки, а не чоловіки — і то з дуже чоловічого погляду. але гаразд, у всіх нас є смішні уявлення про історію. значно гірше, що де мішеле у книжці про красу робить розділ про абстрактних, бо написаних в образах алегорій або венер, голих жінок — а потім одразу про вдягнених і конкретних, тобто ще й із повним розмаїттям рис обличчя і статур, чоловіків. звісно ж, конкретні неконвенційно привабливі жінки ні сторіночки не дочекалися.і я щиро не розумію, де з його уявлень про культуру пропали всі ренесансні голі чоловіки. розкішний ісус іль содоми теж не розуміє.коротше, вибісив мене страшно цей пан. (і чого еко його не виредагував к бісовій мамі?)#вечірнінотатки

а ще я вчора обіцяла поділитися перекладами (англійськими, щоправда) історій про куртуазну любов із перчинками.тож ось: по-перше, оповідки марії французької (хіі століття), із яких стає зрозуміло, що коли знайомляться лицар і дама, благородніших за яких світ не бачив, то до сексу між ними лишається години зо дві (книжку можна позичити в онлайн-бібліотеці / купити / скачати у вільному доступі, але у віршованому перекладі).а по-друге, анонімний окситанський роман про фламенку (хііі століття), де лицар закохується в прекрасну даму, почувши її ім'я, і влаштовується в церкву міністрантом, бо тільки на меси цю даму відпускає сильно ревнивий чоловік; потім вони кілька місяців дуже непаливно фліртують під час служб, а завершується все напрочуд щасливо (і навіть не тільки для самої прекрасної дами). існує в дуже стислому переказі у вільному доступі, і цю версію я вам усіляко раджу, вона справді коротенька й неймовірно кумедна. а в бібліотеці можна позичити повний переклад, і я би хотіла колись спільночитнути його разом із вами — так, усі 8096 рядків. кажіть, якщо наважитеся.#вартечитання

історія святої вільгефортіс, бородатої діви і мучениці, схожа на багато інших: народжена в язичницькій сім’ї, вона навернулася на християнство й відмовилася виходити заміж за короля, якого їй надибав у наречені батько, теж король; довго молилася, щоби бог урятував її від заміжжя, й отримала в дар чудову м’якеньку бороду; батько розсердився і наказав її розіпнути, раз вона вже так любить христа. образ цієї святої, якої ніколи не існувало (але вона від того не менш чудова), імовірно, пов’язаний із європейськими гастролями святого лику з лукки — розп’яття, на якому ісус одягнений у пишні королівські шати. тим більше, що їх пов’язує ціла побічна легенда про скрипаля й винагороду для нього.отже, поки вільгефортіс висіла на хресті (чи поки святий лик висів у храмі), до неї підійшов скрипаль, який фактові розп’яття, звісно, ніяк зарадити не міг, але принаймні міг прикрасити останні хвилини її життя музикою (в історії про святий лик він просто вбогий і нічого не може пожертвувати, крім своєї гри). на подяку за це свята, вмираючи, скинула один золотий черевичок. хтось це, вочевидь, помітив і доніс батькові вільгефортіс (чи то пак місцевому єпископові), який наказав схопити музиканта й обшукати; черевичок знайшли, скрипаля звинуватили в крадіжці, а що він був чужинцем і волоцюгою, то вирішили одразу і стратити. та дорогою до шибениці бідолаха попросив іще раз заграти біля святої — і вона, хоч уже й мертва, скинула йому другий черевичок. усі зрозуміли, що тут коїться чудо, музиканта відпустили, а художники потім не раз малювали цей сюжет.культ вільгефортіс, схоже, був найпоширеніший в австрії та баварії, але далі на схід теж мандрував — скажімо, у польщі збереглося кілька її зображень, і на деяких навіть є скрипаль; у гданську археологи знайшли два паломницькі значки xv століття з бородатою жінкою на хресті, і це щось унікальне, я про такі раніше не чула. але ще одне унікальне — то зображення, з якого починається цей допис і яке може вам здатися стилістично знайомим, ніби щось у цьому скрипалі є таке… нехай і не зовсім козацьке, але козакувате.виявляється, воно справді так: цю вільгефортіс, яка нині живе в національному музеї в познані, у хіх столітті привезли туди з берестечка. у підписі під хрестом зазначений 1743 рік (картина написана на честь докторського захисту брата альбіна, який того року відбувся в луцьку), але чарівна знайома мистецтвознавиця сказала мені, що то скоріш друга половина хіх століття — імовірно, хтось, перемальовуючи, трохи осучаснив образи. у кожному разі, це найсхідніша вільгефортіс, яка мені траплялася (та ще й майже землячка!), і тепер хоч їдь у познань із нею знайомитися.#тяжкобутисвятим

одного разу в бретані xiv століття вмер пекар. ну, вмер то вмер, із кожним буває, це ще не причина потрапити в рукопис, який потім зберігатимуть у національній бібліотеці франції (і писатимуть про нього статті). але подальші події таки підштовхнули якогось збирача переказів дістати перо й чорнило, бо, бачте, пекареві в труні не лежалося.як і годиться в середньовічній родині, дружина і діти пекаря займалися тим самим ремеслом. і коли вони невдовзі після похорону встали до світанку, щоб спекти хліба, до них приєднався колишній глава сім’ї. він теж закасав рукави до ліктів і став до діжки місити тісто, а що, здається, не дуже усвідомлював, що він тут уже не начальство, то ще й покрикував на живих, підганяючи їх і картаючи за недостатню беручкість.звісно, дружина й діти злякались і повтікали. на їхні крики зійшлися сусіди — та ще й не просто стояли, дивлячись на чудасію, а гуртом прогнали мерця. про те, чи вдалося того дня таки спекти хліб, переказ мовчить, зате розповідає, що наступними ночами покійний ще не раз повертався після півночі, та ще й не прямою дорогою з цвинтаря, а через найбільші мочарі, тож був до пояса виквецяний у багнюці. він, схоже, зрозумів, що роботи в нього більше нема й сусіди йому не раді, тому близько до людей не підходив, зате кидав у них каміння.зрештою хтось здогадався піти перевірити його могилу. розкопавши за дня гріб, люди побачили, що покійник справді по пояс вкритий багном, а на руках позасихало тісто. але інструкцій, як бути з такими випадками, вони ще не мали, то просто засипали гріб назад. зрозуміло, що скоро мрець став приходити знову. тоді сусіди помізкували, ще раз викопали труну, переламали пекареві ноги — і відтоді більше його не бачили.коли жан-клод шмітт покликається на цей епізод у дослідженні «les revenants. les vivants et les morts dans la société médiévale», то зазначає, що він дуже нетиповий для середньовічних історій про повертанців з того світу. але вам деякі сюжетні ходи можуть здатися напрочуд знайомими, бо пекар — то цілком упізнаваний упир. звісно, середньовічні бретонці слова такого не знали, бо воно, по-перше, наше, а по-друге, документально зафіксоване аж десь у xvii столітті. та якби вони звірили свої нотатки із записами українських чи польських етнографів, то побачили б, що відмінностей не так уже й багато, зате способи справитися з неспокійним мерцем є значно ефективніші.у 1870-х роках оскар кольберг, наприклад, писав про упирів, які «приходять до свого колишнього дому, лагодять огорожі, молотять, косять сіно — одне слово, роблять усе, що й за життя. вони можуть навіть спати з дружиною і зачати з нею дитину, але щойно запіє півень, мусять повертатися в могилу». то жінці пекаря, в принципі, пощастило, що він обмежився місінням тіста. у хіх столітті всі вже знали й про надійніший спосіб позбутися непроханого гостя — відтяти йому голову в труні; існували навіть різні версії того, що з нею потім робити: чи в ноги покласти, чи повернути на сто вісімдесят градусів, щоб дивилася в подушку. щоправда, й самі упирі стали наполегливіші — один кам’янець-подільський єпископ, подейкують, після такої процедури все одно вставав із гробу, тільки відтоді носив голову під пахвою. але то вже пізніші історії, а в бретані xiv століття і живі, і мертві були в цих справах іще цілковито недосвідчені.у рукописі з 1470-х років мерці, здається, теж прийшли лагодити огорожку, але їхньої ініціативи ніхто не оцінив.#мертвілюди

дивіться, яке я вам принесла.у п'ятницю всі наголосували за упирів, то я вирішила, що настав нарешті час дістати із шафи «з кілком і заступом. упирське розмаїття в польщі» — неймовірно гарну антологію упирячих історій із речі посполитої в упорядкуванні лукаша козака. (картинки в дописі не мої, а із сайту ілюстраторки юлії мірни, вона робить цікаве). я так розумію, що це була супутня — й одразу орієнтована на експорт, тому видана тільки англійською — книжечка до його дуже ґрунтовної праці про слов'янських упирів; обидва видання побачили світ у межах проєкту «upiór», над яким інститут адама міцкевича працює з 2018 року.недавно скінчився ще один етап проєкту — створення гри, в основу якої лягли етнографічні документи про упирів, а графіку розробляла та сама художниця, яка ілюструвала «з кілком і заступом». одне слово, дуже миле, страшне й кумедне, можна купити на стімі (я вже). а з нагоди виходу гри інститут адама міцкевича виклав саму книжку у вільний доступ, бо треба ділитися з людьми святом.це, звісно, не середньовічне, але, по-перше, абсолютно захопливе, а по-друге, лукаш козак у газетах, судових документах і подорожніх записках усяких польських мандрівників назбирав чимало свідчень про українських упирів, і ці документи мені в наших виданнях поки що не траплялися. #книжказабезплатно