Сміливо

Якщо вас виховували емоційно незрілі батьки, все своє дитинство ви ходили навшпиньки навколо страхів людини, яка боїться емоцій. Сімʼї, які створили такі люди, тримаються на стосунках злиття і схожі на фортецю, яка захищає своїх творців від страху індивідуальності. Емоційно нестабільні і незрілі батьки сприймають індивідуальність дитини як загрозу, оскільки відчувають страх, що колись вони їх покарають і покинуть. Якщо ви міркуєте незалежно, то можете одного разу почати критикувати їх або взагалі піти. Вони почуваються набагато безпечніше, сприймаючи членів сімʼї як передбачуваних вигаданих персонажів, а не окремих особистостей.Для батьків, які одночасно бояться і справжніх емоцій, і того, що їх покинуть, щирість і відкритість дітей — тривожне свідчення їхньої індивідуальності. Ці батьки відчувають загрозу, коли діти висловлюють справжні почуття, оскільки це робить спілкування непередбачуваним і, як вони вважають, може зруйнувати сімейні усталені звʼязки. Саме тому діти, намагаючись захистити дорослих від тривоги, часто приховують свої справжні думки, почуття чи бажання, які можуть порушити відчуття безпеки батьків.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Також емоційно незрілі батьки іноді маніпулюють релігійними принципами, щоб викликати в дітей почуття провини за те, що вони чогось хочуть для себе.Ось так релігія, яка має надихати й давати надію, перетворюється на спосіб змусити слухняних дітей надто перейматися потребами інших.Діти не здатні збудувати особисті кордони, які можуть захистити їхні запаси енергії. Тож їх потрібно навчати піклуватися про себе. Це може статися лише тоді, коли дорослі звертають увагу на бажання дітей і допомагають усвідомити потребу у відпочинку, співчутті й повазі. Наприклад, чуйні батьки вчать своїх дітей помічати й визнавати свою втому, а не змушують їх переживати тривогу і вважати себе ледачими через потребу у відпочинку.На жаль, емоційно незрілі батьки настільки зосереджені на собі, що не помічають, коли їхні діти сильно переживають або занадто стараються. Вони з більшою імовірністю скористаються чутливістю й турботливістю дитини, ніж захистять її від зловживання. Якщо батьки не вчать дітей належного догляду за собою, у дорослому віці такі діти не зможуть підтримувати здоровий емоційний баланс між своїми потребами й потребами інших.Особливо це стосується інтерналізаторів. Через свою налаштованість на інших вони можуть так сильно зосередитися на їхніх проблемах, що перестануть приділяти увагу власним потребам і не помітять, як їх руйнує роль емоційного рятівника. Крім того, вони таємно сподіваються, що їхня самопожертва й постійна емоційна робота колись поліпшить їхні нещасливі стосунки. Що більші в інтерналізаторів труднощі, то наполегливіше вони працюють.Якщо вам такий спосіб вирішення проблем здається нелогічним, згадайте, що цілющі фантазії базуються на уявленнях дитини про те, як покращити ситуацію.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Багато дітей-інтерналізаторів оптимістично вірить, що в дорослому віці зможе самотужки побудувати задовільні стосунки з будь-якою людиною, якщо будуть сильно її кохати. Одна жінка, розмірковуючи про свій невдалий шлюб, сказала так: «Я вважала, що моїх почуттів вистачить на нас обох».Інтерналізатори звикли проявляти безмежне співчуття і робити левову частку емоційної роботи у спробах ладнати з близькими, тому протягом тривалого часу можуть не помічати, як сильно втомлюються, тимчасом як партнер взагалі не змінюється.Інтерналізатори іноді компенсують емоційну холодність партнера, намагаючись грати за обидві сторони: вони поводяться так, ніби у стосунках є взаємність, коли насправді її немає. Наприклад, вони можуть подякувати за терпіння людині, яка завдає незручностей, або постійно проявляти щиру увагу й зацікавленість до егоїстичного партнера, який ніколи не віддячить їм взаємністю. У дитинстві вони настільки добре адаптувалися до ролі, у якій вони забезпечували емоціями всіх членів сімʼї, що надалі автоматично поводяться так з усіма. Інтерналізатори компенсують нестачу залученості інших людей, сприймаючи їх, як приємніших та уважніших, ніж вони є насправді.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Одного разу на сеансі терапії Лія, яка виросла в атмосфері емоційної занедбаності, вибачилася переді мною за те, що вона «досі в депресії». Вона була впевнена, що її смуток мене дратує.Лія вважала, що мені кортить почути про поліпшення її настрою, адже тоді я буду почуватися успішною терапевткою. Їй було важко уявити, що мені цікаві її справжні почуття. Таке мислення стало результатом поведінки її холодної і критичної матері, яка дратувалася щоразу, коли Лія виражала емоції. Зрештою дівчина дійшла висновку, що найкращий спосіб сподобатися людям — стати «симпатичною» людиною без емоційних потреб. Тож вона приховувала свої почуття й намагалася грати роль, яка сподобається іншим.У дитинстві Лія старалася бути незалежною. Вона часто запитувала себе: «Як я можу стати самодостатньою? Як зробити так, щоб почуватися безпечно?». Їй не спадало на думку, що діти не мають відповідати на такі запитання. Тільки емоційно уважні батьки могли б підказати, що їй достатньо просто бути собою.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Люди часто не уявляють, що були емоційно занедбаними, доки вперше про це не прочитають. Коли ці люди звертаються до психотерапевта, як правило, вони вважають, що в дитинстві їм приділяли достатньо уваги. Проте глибший аналіз часто допомагає їм пригадати ситуації, які свідчать, що в дитинстві вони не отримали достатньо піклування. Ці спогади часто містять у собі або почуття самотності й незахищеності в потенційно небезпечних ситуаціях, або відчуття того, що батьки чи опікуни недостатньо дбали про них. Зазвичай такі діти просто знали, що їм потрібно бути пильними, триматися сторожко і дбати про себе самотужки. ...Як ви вже знаєте, самодостатність дітей-інтерналізаторів може створити враження, що в них немає особливих потреб.Оточення вважає, що з ними все буде добре, навіть якщо залишити їх без нагляду. Таких дітей часто називають «маленькими дорослими», а батьки сподіваються, що вони завжди будуть діяти правильно. Діти охоче беруть на себе роль самодостатньої людини, і це призводить до того, що в дорослому житті вони витрачають левову частку своєї енергії на потреби інших.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Екстерналізатори — найпомітніші діти в сімʼї. У ранньому дитинстві вони влаштовують істерики без приводу, потім стають підлітками, які постійно потрапляють у халепу, а подорослішавши, продовжують створювати проблеми собі й іншим.З якими неприємностями вони б не стикнулися, екстерналізатори завжди знаходяться в центрі уваги батьків і отримують більше енергії і турботи, ніж інші діти.Інтерналізатори більше покладаються на внутрішні ресурси, тому здається, що не потребують стільки уваги й виховання, як екстерналізатори. Такі діти соромляться просити про допомогу і намагаються вирішити свої проблеми самостійно.Інтерналізатори не хочуть бути тягарем для когось. Це робить їх невибагливими дітьми, на яких легко не звертати уваги.Їхня звичка розраховувати тільки на себе може призвести до того, що заклопотані або егоцентричні батьки бачать, що дитина добре обходиться без їхньої участі. Частково це так: діти-інтерналізатори досить самостійні та не потребують постійного контролю, але це не означає, що їхніми почуттями можна нехтувати.Оскільки емоційно незрілі батьки вважають, що діти-інтерналізатори здатні подбати про себе, вони дозволяють цим незалежним дітям проводити більше часу поза сімʼєю.Але, незважаючи на те що інтерналізатори можуть бути досить самостійними, вони все одно хочуть налагодити стосунки з батьками і відчувати їхню увагу. Емоційна невидимість — важке відчуття для будь-якої дитини, а надто для чуйних та емоційно налаштованих інтерналізаторів.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Якщо в дитинстві ваші батьки або опікуни не реагують адекватно на ваше справжнє «я», одного разу ви вигадаєте спосіб встановити з ними звʼязок. Замість того, щоб залишатися собою, ви розвинете рольове «я» або «псевдо-я» (Bowen, 1978), яке забезпечить вам надійне місце у вашій сімейній системі. Це рольове «я» поступово замінить природне вираження справжнього «я». Рольове «я» може бути заснованим на позитивному переконанні на кшталт «Я стану настільки самовідданою людиною, що інші побачать це й обовʼязково похвалять і полюблять мене» або на негативному — «Я змушу їх так чи інакше звернути на мене увагу».Процес народження рольового «я» несвідомий, ніхто не робить цього навмисно. Ми створюємо його поступово, шляхом спроб і помилок, спираючись на реакцію інших людей на зміни в нашій поведінці. Незалежно від того, яке рольове «я» ми побудували — позитивне чи негативне, у дитинстві ми вважали, що це найкращий спосіб стати частиною сім'ї.Подорослішавши, ми продовжуємо грати свою роль, сподіваючись, що хтось по-справжньому зверне на нас увагу і нарешті покриє нестачу батьківської [любові].Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Дорослішаючи, ми потай очікуємо, що саме в найближчих стосунках втіляться наші цілющі фантазії. Підсвідомі бажання щодо поведінки інших людей походять саме з дитячого світу мрій. Ми віримо, що, якщо чекатимемо досить довго, зрештою людина зміниться. Ми сподіваємося, що нашу емоційну самотність нарешті вилікує партнер, який завжди памʼятає про наші потреби, або друг, який ніколи не підведе. Авжеж, такі несвідомі фантазії приречені на провал. Наприклад, одна жінка таємно вірила, що якби вона могла зробити щасливим свого батька, який страждав від депресії, вона нарешті стала б вільною і почала жити так, як завжди хотіла. Вона не усвідомлювала, що вже вільна жити власним життям, навіть якщо батько залишався нещасним.Інша жінка була впевнена, що зможе отримати від чоловіка ту любов, про яку мріяла, якщо буде виконувати всі його бажання. Коли він не приділяв їй такої уваги, якої вона (на її думку) заслужила, вона поводилася з ним агресивно.Її гнів приховував відчуття тривоги, яке зʼявилося від усвідомлення, що цілюща фантазія не працює, хоч би як вона не намагалася її втілити. З дитинства вона була впевнена, що зможе заслужити любов, якщо буде хорошою людиною.Зазвичай ми навіть не уявляємо, що намагаємося залучити людину у свою цілющу фантазію, але це можна побачити в тих невеличких випробуваннях любові, які ми влаштовуємо близьким. Сторонній людині легше побачити, наскільки нереалістична ваша фантазія. Успішна сімейна терапія часто допомагає зрозуміти, як цілющі фантазії змушують людей вимагати від своїх партнерів створити для них таке щасливе дитинство, про яке вони завжди мріяли.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Я оце рано прокинулась, зайшла в телефон, там у фейсбуці різні дописи про 8 березня – марш про права жінок, уривок з фільму "Барбі" (до речі, фільм крутий), дописи, що не треба це свято святкувати і про те, які подарунки на 8 березня хочеться від чоловіка...Я оце багато останнім часом думаю про те як мені бути жінкою. Я нарешті починаю це все більше цінувати і розумію, що великою мірою це через те, що більше пізнаю Ісуса.Чим більше я читаю Біблію, тим більше мене конфузить уявлення про те, ніби християнство утискає права жінок. Ніде я, як жінка, не почувала себе більш комфортно, ніж у церкві. Ніде я не бачила до себе більшої поваги, ніж від християн.Я щиро переконана – чим чоловік сильніший, чим більш він чоловічний (за задумом Бога), тим більше він почувається впевненим настільки, аби ставитись з повагою жінок, дітей та усіх тих, кого успішний успіх зневажає. Тим більше він схожий на Ісуса.Коли апостоли сперечались хто з них крутіший – Ісус ставить у приклад дітей, які ніби лише "заважають", жінок, минуле яких соромно обговорювати... Він увіковічнює Марію Магдалину, говорить із самарянкою, як із людиною, що має гідність, яку Він бачить. Він обурений ставленням чоловіків до дружин, засуджуючи розлучення (тоді чоловік міг розлучитись з жінкою просто так, а дружина не мала такого права), Він захищає жінок від кріпових поглядів чоловіків, які думають, що можуть дивитись на жінку як на обʼєкт своїх фантазій, і називає це блудом.Він називає жінок рівноправними з чоловіками спадкоємицями Царства Божого в той час, коли ні в Храм, ні в синагоги не допускали жінок, а спадщину переважно отримували лиш сини.Забудьте про те, що це було шокуючим 2000 років тому. Де ви зараз бачите таких чоловіків, які настільки поважають, цінують та захищають жінок? Я хіба що бачу їх в церкві 🤷‍♀️Мені, до речі, дуже резонує те, як Ісуса зобразили в "The Chosen" і яка там динаміка спілкування з жінками. Коротше, не треба обирати між правами жінок та християнством. Христос найбільший борець за наші права. Просто не треба плутати це з тими наративами, які лунають у соцмережах і тим, про що сперечаються у тредсах.Ви хочете про це поговорити? Буду лише рада 😘

Емоційна самотність настільки жахлива, що дитина зробить усе можливе, щоб встановити хоч якийсь звʼязок із батьками. Такі діти вважають, що вони нарешті отримають увагу, коли почнуть ставити потреби інших людей на перше місце.Замість того щоб очікувати на підтримку або зацікавленість дорослих, діти беруть на себе роль помічника й переконують інших у тому, що в них мало власних емоційних потреб.На жаль, це призводить до ще глибшого відчуття самотності, оскільки, приховуючи свої справжні потреби, неможливо налагодити щирий звʼязок з іншими людьми.Не отримуючи належної батьківської підтримки, багато дітей, яких виховують в умовах емоційної депривації, прагнуть якнайшвидше стати дорослими. Вони вважають, що найкраще рішення проблеми — швидко вирости, стати самодостатніми й не потребувати допомоги. Ці діти стають не по роках розумними, але внутрішньо дуже самотніми. Вони передчасно занурюються в доросле життя: влаштовуються на роботу за першої ж нагоди, починають статеві стосунки, рано одружуються або йдуть служити в армію. Вони начебто кажуть: «Оскільки я вже дбаю про себе, я можу швидше вирости й отримати всі переваги дорослого життя». Вони з нетерпінням чекають зрілості, вважаючи, що вона нарешті дасть їм свободу й шанс на глибокі стосунки. На жаль, поспішаючи покинути батьків, вони можуть помилитися у виборі партнера, опинитися в токсичних стосунках або надовго залишитися на роботі, яка забирає більше, ніж дає. Вони часто примиряються з емоційною самотністю у стосунках, адже це здається їм нормальним, бо нагадує дитинство.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"