Вчора був день памʼяті політичних репресій.Крайній зліва на фото, що зроблене у 1938 р. — мій прадід Іван Сичинський. Йому тут приблизно 18. Народився лише через рік після захоплення Української народної республіки. Живе на українських землях Волині, що на той час знаходилися під польскою окупацією.Через рік після фото — початок Другої світової війни, радянська окупація. Через три роки — німецька. Через пʼять - повторна радянська.Цього разу його вже арештовують, бо був старостою села.Його дружині, моїй прабабці Любі тоді погрожували вбивством, поставивши їй на плече рушницю і зробили постріл біля вуха «по приколу», аби налякати. Зберегли життя лише тому, що вона була вагітна моєю бабусесю, що народилася у 1944 р. вже без батька. Одне невірне слово від неї — і мене б на цьому світі ніколи не існувало.Прадіда Івана посадили до вʼязниці у Ковелі, де, наскільки мені відомо, він і загинув.Імперське зло мордувало і продовжує мордувати українців поколіннями. І це історія майже кожної родини. Колись це має зупинитися.