Telegram statistics channel - @rozvidka_noem

Коли ми повернемося, нас ніхто не буде розуміти.Це нормально, коли люди, що живуть в різних світах, не розуміють один одного. Все це може супроводжуватися конфліктами, образливими словами та звинуваченнями. Навіть, якщо людина не хотіла образити, просто хотіла допомогти, але сказала слово, значення якого не зрозуміла або не розуміє що воно може викликати в середині людини, яка пройшла війну. Вони будуть робити вигляд, що розуміють нас, ми навіть і робити не будемо.Треба тримати в голові, що вони не зрозуміють і це нормально. Треба забути про війну, говорити про неї тільки з тими, хто розуміє, що це. Якщо необхідна підтримка, шукати її там, де люди розуміють, що ти пройшов бо самі пройшли те саме. Воно завжди буде боліть, завжди буде бажання кричати в темряву. Це близьке вам, мені вашому побратиму.Деякі люди тільки і чекають, щоб ви дали волю ємоціям, щоб ви почали говорити. І все для того, щоб потім перекрутити та виставити вас дурними на голову, божевільними та неадекватними.Для чого?Для того, щоб задовільнити свою образу. Образу, яку вони отримали в той час, поки всі були на війні, в центрі уваги, а ця людина ходила нікому не потрібна і всі тільки цькували цього умовного тіпа, бо він уклоніст. А зараз настав час йому відігратися, тому він, як гієна, шукає момент, щоб завдати удару, сплюндрувати честь, витерти всі ваші досягнення. Тому, не можа підставляти себе та інших військових! Біль треба відпускати, свою війну - забути, цивілів не грузити тим, що вони ніколи не зрозуміють.Війну треба лишити одразу, як ви лишаєте її. Якщо цього не зробити, вона буде завжди з вами!

У мене є завжди можливість зайняти свою зону комфорту в незалежності від того де я є.Навіть безпосередньо в окопі, я можу сісти в норі та чекати поки дядьки відстріляются за мене.Ну просто чекати, сподіватись що вони вивезуть. І абсолютно нічого не робити.Просто лежати в норі і кожного разу перелякано ховаю обличчя в спальника коли чутно свист міни або куль.Але я сам собі створив ту зону комфортну, мені зручно боятись лежачі в спальнику, мені зручно не вилазити, чекати не допомагати, я буду вірити що мене не вб'ють.Але ця віра призводить до того що в мою нору обов'язково залетить ТМка або граната. Бо дядьки не сталеві, і серед них вирогідно також були ті хто сподівався на інших, і у висновку ті хто боровся загинули бо я та мені подібні ховались в спальнику.Ну а ми, сподіваючись перечекати, дочекались гранати в обличчя.Зона комфорту та безпеки, це уявне поле яке ми самі собі намалювали, воно як одіяло від бабайки.Тільки бабайки не існує, а ракети, гранати, міни та снаряди є, і завжди поруч.Чуєш піздячку? Допомагай.В окопі немає зони комфорту, в окопі не можна вижити виїжджаючи на силах інших. В бою більше шансів вижити, ніж сидячі в норі і дивлячись як котися граната, а в очах пробігає ціла вічність довжиною в 3 секунди.Написати нам | Мерч | Підтримати канал

А ось на цих світлинах дідо сидить по помиральних ямах.В кожній, здавалось, що кожна хвилина остання, і це тільки мала частка, бо насправді помиральних ям було в сотні разів більше. Десь скрутно, десь легше, а десь і зовсім крути панчохи, вмивай ноги, скоро висплюся в рефрежираторі.І ситуації були дійсно екстремальні.Тримати в чьотирьох канаву, яку обстрілювали з 3 сторін, і з якої кожного разу виходили тільки трьохсотими?А може тримати яму, в яку постійно намагалася залізти спецура ВДВ під прикриттям їбанутої кількості артилерії?А може тримати яму, в яку, як зазомбовані, перлися Вагнера? А може тримати яму в напівоточенні, без зв'язку з іншими, мінімальною кількістю БК, води та їжі? Кожна помиральна яма була останньою, кожного разу і плакав, психував, і не навидів світ за те, що вимушений постійно переживати подібні ситуації.Жити не хотілось, але хотілось відчути життя.Кожного разу, як в останній, але досі тут, з вами, сиджу, бурчу, а одже помиральні ямі були помиральними тільки в моїй фантазії? Якщо зараз живий, то виходить з тих безвихідних ситуацій був вихід?Чи поміг мені тоді Байден вилізти? Ні! Може Ілон? Ні.Сам виліз на основі особистих навичок та досвіду.І інші так вилазили, і людей виводили.Ми були в справжніх помиральних ямах, ми там жили, їли, спали, сміялися та плакали.Ми сиділи в готових ямах, у нас були всі умови та високі шанси, щоб лишитися там навіки.Так якщо ми вивезли з тих страшних ям, якщо сидячи в тих жахливих ямах ми не втрачали надії.Тоді чому, зараз, маємо втрачати надію від мета помиральної ями? Нам ваші інформаційні ями не страшні, ми своє відплакали в справжніх.Написати нам | Мерч | Підтримати канал

Армія — це, коли тіп, який їбашився місяцями на позиціях, при виїзді в місто підходить до старшого та питає: "А можна я відійду постригтися?"А йому тіп каже: "Нє, ніхуя, ми не встигаємо, у мене ще купа задач.'Може, десь в тилу ти не рот їбаця герой, якого поважають та пилинки здувають, а в піхоті...А в піхоті "Дозвольте в магазин, дозвольте постригтися, дозвольте в баню, дозвольте, дозвольте?"Робота, сама звичайна робота. І відчуваєш себе, як на самій звичайній роботі, тільки вмерти можна і занадто дохуя свіжого повітря. Відчути себе особливим можна тільки, коли приїжджають якісь погони з глибоко тилу з метою підняти ваш морально психологічний стан.Сидите з тіпами в підвалі, спальники на сіні, заходе якийсь генерал, керівник такого-то навчального центру і зі всіма здоровкається, каже: "Єбать ви, тіпи, потужні, я вам малюнків привіз".А потім він уходе і знову звичайна робота. Шо на заводі станка крутив, шо тут підчистив автомата і тра-тра-та. — Пасіба, красави, відбили!*Прожурчало з рації.— Тепер давайте назад до роботи, тре траншеї глибше зробити.— А шо це а як це? Та я зара таке зробив, тут літає, взривається, бігають, волають та за таке мають хати давати.Але не ніхуя: ти на роботі, звичайній, дуже зайобаній роботі і всі довкола тебе такі самі роботяги.Погеройствував з ранку, а тепер давай, далі рити, бо попереду ще багато геройств, друже, бо ти на самій звичайній роботі.Для когось хоча б одна година з твого типового розпорядку дня — це емоції на все життя. Історія, яку він буде розповідати всім. Історія, з якою він буде бігати по інтерв'ю, журналах, передавати онукам, а для тебе... А для тебе — саме звичайне життя, яке ти ненавидиш, але живеш, бо треба геройствувать та постригтися.Написати нам | Мерч | Підтримати канал

Пропустили вчора привітати вас зі світом. Та й не до святів зовсі:, фронт палає, підор рухається.Але то ви і так знаєте.Вчора в мережі знову були бійкі ті, хто воює проти тих, хто святкує.Ми воювали і святкували, тихо, скромно, згадуючи тих, кого з нами немає.Ну, що поробиш, традицій треба обов'язково дотримуватися.Що хочемо сказати. На відзнаку від інших, ми не будемо вас махати, бо ви посміли відпочити чи відсвяткувати.Просто хочемо нагадати, що треба обов'язково пригадати та подякувати тим, завдяки кому ви маєте можливість провести свят вечір в колі сім'ї.Подякувати то мало. На подяці далеко не поїдемо. Тому допомагайте, обов'язково допомагайте тим, завдяки кому ви змогли зібратися в колі сім'ї та поїсти кутю.Цінуйте кожні моменти з близькими, поважайте тих, завдяки кому ви маєте можливість бути з близькими.Бо наші воїни жертвують не тільки життям та здоров'ям, але й драгоцінним часом, яким могли провести поруч зі своїми рідними, але віддали його, щоб захистити вас.Підписуйся|Розвідка Ноєм

— Дядьки, я щиро бажаю, щоб ніхто з вас не дізнався на власному досвіді, що таке "Режим бога".*Погляд нашого ротного медика, який викладав нам тактичну медицину різко змінився. Стало зрозуміло, що це щось дуже недобре, а, головне, йому доводилося з цим стикатися.— "Режим Бога", панове — це, умовно, коли у вас є два 300, а врятувати, з тих чи інших причин, ви можете тільки одного. І вам доводиться вибирати, хто з них буде жити, а хто загине або залишиться там, на полі бою.Ну ви розумієте: війна, різне буває, звичайно, треба намагатися врятувати обох, але буває і таке, що квиток на життя можна подарувати тільки одному.Чи могли ми тоді, 21-25 річні юнаки, повірити, що опинимося у схожій ситуації, але в десятки разів страшнішій?Чи могли ми повірити в те, що ми будемо в оточені, з повним погребом 300-тих, і нам дійсно доводилось приймати рішення, кого забрати, щоб відійти.Особливо, коли до нас не можливо було підійти технікою. Зв'язок відсутній, бо єдина людина з радейкой потрапила в полон, а вийти можна було тільки вночі, поповзом.Ось лежать 10 людей, усі поранені, нас залишилось четверо. І ми вимушені думати, кого забирати, бо вибір був серед найближчих друзів. З кожним ми їли з однієї тарілки, з кожним билися пліч о пліч. І от ситуація вийшла з під контролю.Винести двох важких? Чи, може, чотирьох середніх? У цього мозок видно, але він дихає — чи можна його переносити? У цього пробита легеня, у того перебиті ноги.І кожного хочеться забрати, але у нас є тільки один шанс на вихід. Ми не зможемо повернутися за іншими.Можливо, взяти тяжких, а середні хай повзуть самі, ми допоможемо? Ось у цього перебиті ноги — капнемо налбуфіну й хай повзе, але що буде з ногами після декількох кілометрів повзання? Вибір був страшенний. Ми розуміли, що треба відходити, розуміли, що буде складно забрати всіх. Усі хотіли жити, у кожного були сім'ї. Кожен був забов'язаний вибратися звідти. У той момент ми ненавиділи весь світ за те, що на наші плечі ліг такий жорстокий та страшний вибір.У нас не вистачило сміливості збрехати, не вистачило сміливості когось кинути.Просто почали вночі витягувати всіх, кого тільки можна: спочатку важкого, до умовної сейвзони. З важким повзли ті, хто міг рухати хоч би якимись кінцівками. Четверо несуть, один трьохсотий в руку прикриває, і так — перебіжками. Винести з підвалу та завести за село — це був лише малий відсоток шляху. Попереду нас чекало величезне пусте поле. З правого флангу на нас дивився підорський ДОТ з Утесом, зліва — невідомо що, можливо, свої, але свої могли так само захуярити.Під час цієї спроби врятувати всіх, ми втратили трьох поранених — тяжкі просто не вивезли евакуацію. Разом з ними втратили й одного здорового: під час останньої евакуації його зачепило шальним уламком в голову.Можливо, якби ми витягли середніх, і не звертали уваги на важких, то він би залишився живим.Але, думаю, навіщо тоді жити, якщо все життя доведеться переварювати цю подію, і як, увімкнувши "Режим Бога", ти кинув своїх друзів гинути?Краще самому загинути, ніж усе життя себе картати за те, що комусь не допоміг, не витягнув, не спробував.Війна страшна.Підписуйся|Розвідка Ноєм

Я хочу бачити всіяні поля тілами ворогів.Хочу бачити, як з неба спис розриває їх тіла.Хочу бачити, як наше військо стрімко проривається вперед, знищуючи все вороже на своєму шляху.Хочу бачити, як кожне наше життя лишається живим, серця не холонуть в окопах, на очах жінок, батьків та дітей немає сліз, немає болю та страждань.Хочу бачити.Але так не вийде, вони не здохнуть якщо просто дивитись.Списом керую я, ти, ми.Від нас залежить, як вони дохнутимуть. Від нас залежить, як армія піде. Від нас залежить, як військо буде битися.Від студента до головнокомандувача. Кожен впливає на хід цієї війни.Вони йтимуть, повзтимуть, гризтимуть, підриватимуть, поки я/ми/ви будемо просто дивитися на спис, не знаючи, що з ним робити.Наше завдання навчитися керувати списом. Знайти в собі сили. Тримати себе в руках крізь біль, крізь страх, крізь "не хочу", щоб взяти міцно того їбаного списа і вбити їх всіх нахуй.Щоб більше ніколи наші найкращі люди не гинули від рук цієї наволочі.Це все, що ми хотіли сказати.Вибачте за таку темряву.Ми втомилися хоронити, втомилися сподіватися, немає сил жаліти себе, немає емоцій, щоб сісти виплекати.Просто хочеться зібрати себе до купи та вбити кожного, хто посмів забрати життя наших.Підписуйся|Розвідка Ноєм

Нормальний Рекс в тіктоках не ниє.Він просто йде до ротного та висказує все, що заїбало, а потім по мужицьки сидить на позиціях до талого, бо то — шлях самурая.Військо — то не для всіх, військо — то елітне середовище людей, які вдягли форму та тягнуть плуга, бо розуміють, що якщо його не тягти, буде торба.Якщо ти потрапив у військо, то ниття про "Ууу, я не військовий" тобі вже не допоможе, то лиши бабкам біля під'їзду. Тобі треба брати на одному рівні зі всіма той плуг та пхнути.Чим більше філониш від плуга, тим довше будеш варитися в цій хуйні.А варитися заїбало всіх. Приємного тут мало, а особливо заїбало тих, хто тягне плуга за себе та за філонщика.В армії завжди так є і було: один піздячить, троє командують, п'ятеро дивляться і всі сидять чекають поки один закінчить.Всі разом вони б зробили те діло за пів години, але це ж армія, тут не можна робити всім і одразу, бо нове щось придумають.Короче, філософія, демагогія, абстракція, хуякція — то все не про нас.Попав в плуга? Вчись та їбаш. Будеш нити, будеш перед бабцями в тіктоках плакати, без імені, поваги, від оточуючих та навіть до себе.Війна — то не хуйочки сміхуйочки. Тут люди гинуть, вбивають, виживають, а ти соплі жуєш, бо пісюна нема куди макнути, їжа не смачна, командир сварливий в дрочильню не пустив, роботу якусь придумав.Так не можна.Від тебе не від'їбуться поки роботу не доробиш.Отож треба робити, навіть якщо краю не видно.Така наша доля, програних в карти.Підписуйся|Розвідка Ноєм

У нас буває два види підарських накатів;Єбейша піздачка з купою народу та техніки, або мала піздячка з малою кількістю штурмових груп.В першому випадку трошки легше, один раз їбашнули, дали ляща, кацап назад відкотився,зализує рани.Або ми назад відкотились, кацап відчувши успіх починає йти вперед, там отримає ліща, і чухає ноги об асфальт назад.А є малий, мерзенний накат.Кожен божий день, по два три рази, виходять малі групи по чотири їбальніка, в рандомний момент.Їбабальники змогли підлізти? Означає позаду ще декілька рил вийде їм на допомогу.Їбальники не змогли підлізти? Шукають вогневі з яких були знищені вафледрони і починають засипати ті вогневі за допомогою АГС, СПГ, скидами та дронами.Розбили вогневу, відправляють нову швайку щупать.Везіння виключно на дурака, може вогневу знищать, не буде кому відбиватись, може зміна на посту їблує, а може нікого немає.І так кожен божий день. В хуйову погоду кількість піхотного натиску помітно збільшується, особливо з ранку, туман, холодно, прилади спостереження та зв'язку можуть сісти. Щупає кацап, регулярно щупає.Вагнера придумали, регуляр повторює.Підписуйся|Розвідка Ноєм

Я понимаешь, выполняю свой гражданский долг, маминька меня третьим для страны родила, вот денежное довольствие получаю, ей отправляю, себе на ребёночка откладываю, куплю квартирку в родном Омске, жизнь заживу, правда образование у меня техническое, ничего не умею только у токарного станка работать, а сейчас при Путине, не так много предприятий где нужен токарь.Но ничего, все равно верю в Володю, верю в наших боярей, хорошо заживём, ну а пока матушка война кормит, обувает.Вот смотри труп лежит, какого размера берцы? Нечай 43? Давай померяю.Ой фу, там уже опарыши, ну ничего салфеткой протру а потом Настасье Николаевне отнесу, она их постирает, у женщины то выбора нет, она до войны учителем была интеллигенция, а сейчас нам вещички за тушонку и хлеб стирает, хорошая женщина, правда мужа в ополчение забрали, там он и помер.О! Гляди! Почти целые берцы, тоже заберу, сынишке отправлю, только снять окуратно, чтоб кусочки гнилого мяса не прилипли, сынишка у меня впечатлительный, я ему как ухо отправил, он неделю спать не мог, представляешь? А вон видел, Зорька то, прошмандовка местная, за командира нашего, замуж вышла, ох как мы ее под Волновахой помню, напоили водкой, Зорька плачет домой хочет, а чё нам ее слушать, хохлушку наивную, мы мужчины голодные, женской ласки давно не видывали.Ты давай не брезгуй, смотри зуб золотой, только в глаза не смотри, ночью потом оглядываться будешь, вырывай вырывай, денег заработаем.Я тебя молодой тут всему научу, хоть и сам не давно, целых два месяца, но по местным меркам уже давно получается, старожитель.Многое здесь повидал, многих мужиков потерял, но Путин то молодец, Путин кормит, война кормит, ты давай аккуратно шнурки расшнуровывай, хорошие берцы, Таланы, сынишка мой в школу в них пойдет.Підписуйся|Розвідка Ноєм