“Що мені зробити, – питає, – аби тобі не боліло?”.Ми ладні на все, щоби чужий-свій-найближчий біль припинив тиснути на наш власний.Не переживай, все буде добре.Тримайся там.Думай про хороше.Що б там не було, хай там як, все тільки на краще, ти ще зустрінеш, ти ще народиш, ти ще танцюватимеш,вдар лихом об землю,бо я хочу тебе вдарити.Я хочу вдарити тебе,їх,цей світ, недосконалий і хворий,зробити що-небудь, щоб це припинилося.Це не припиняється.Люди – кришталеві сосуди із мовчзним задушеним криком,крихкі,прозорі,квапляться на роботу,бояться розбитися,тамують свої тріщини, що загрожують розірвати дзвінку оболонку і вихлюпнути нестерпне у всесвіт.Найважче у цьому – перестати ховатися.Найнестерпніше у цьому – знати, що ти нічого не можеш зробити, аби це припинилося.Найважче у цьому – спитати, що я можу зробити, аби твій біль триваві не знищив тебе, поки не настане полегшення.Знати, що, можливо, відповіді немає, але ти принаймні спробуєш.Я просто побуду тут,доки сідає сонце,доки триватиме ніч,доки крапля тепла, яку вдалося зберегти у кришталі зі здушеним болемпримножується, якщо розділити її із кимось.