Коли мені було трохи за двадцять,мені довелося пережити два пов’язані з тілом переломні досвіди, які йшли всупереч усьому, чого мене навчали.Під час тижневого жіночого зібрання якось уночі біля гарячого джерела я побачила оголену жінку років тридцяти п’яти.Її груди були виснажені дітьми, живіт посмугований рубцями, слідами численних вагітностей.Я, тоді ще зовсім молода, відчула жалість, дивлячись на ці мітки, що спотворили світлу тонку шкіру.Хтось заграв на маракасах і барабанах, і вона почала танцювати.Її волосся, груди, шкіра, руки й ноги — усе виконувало свій власний танець.Яка краса просвічувала в ньому, яка життєва сила!Від її грації завмирало серце.Я завжди насміхалася, коли про когось казали: «У неї в стегнах вогонь».Але тієї ночі я його побачила.Я побачила міць її стегон.Я побачила те, чого мене привчили не помічати, — силу жіночого тіла, натхненного внутрішнім вогнем.Минуло майже три десятиліття, але я й досі бачу, як вона танцює вночі, і мене й досі заворожує міць її тіла.⸻Уривок з книги Клариси Пінколи Естес «Жінка, що біжить з вовками».