Я люблю сцену, де Метью вперше приходе у гості до Ізабель з Тео. Як вони сиділи за вечерею з батьками і Метью залип на запальничку , проявивши неввічливість до батька близнюків, і батько сказав : «Я хочу, щоб ти розповів мені, чим тебе так зачарувала ця запальничка!»Метью зрозумівши що це було неввічливо, і вирішивши покласти її на стіл, помітив, що її довжина повністю збігається з лініями на скатертині. Як би він її не клав або навіть не ставив — уздовж краю чи під кутом — вона всюди точно вкладалася. І навіть якщо розламати її навпіл, вона гармонійно відповідала багатьом речам, що знаходилися в кімнаті, аж до сигарети й пальців Ізабель.І він сказав: «Я помітив, що чим довше дивишся на речі, які висять на стінах або лежать перед тобою, на свій ніс, на навколишній світ, тим ясніше відчуваєш, що у світі існує певна космічна гармонія форм, розмірів і так далі».Я дуже часто згадую цю сцену і мені подобається, як Метью перед фігурою головної людини в родині обрав не форму захисту, а просто щиро поділився своєю оптикою. І в цей момент усі побачили — він інший, його внутрішній світ поєднався з реальністю довкола і став видимим для інших людей.Це дуже магічно.Як і, звісно, сама сцена — майже момент містичного самоусвідомлення себе у світі: усе співвідноситься з усім.‘ The dreamers’ 2003