отож-бо, давайте балакати про "Орландо" - незалежну постановку виконавиці титульної ролі та шоуранерки Марини Кошкіної за романом Вірджінії Вулф (режисерка Тетяна Костинюк, драматургиня Людмила Тимошенко) ✍⏺Скажу чесно - я вболівала за успіх цієї постановки. І, коли з'явилися перші анонси та квитки, і ще було не зрозуміло практично нічого - навіть банально як обрати місце навмання - я задовбала всіх ближніх своїм "і хочеться, і колеться". Бо я з величезним теплом ставлюся до історії Орландо (писала про книгу тут), і Марину Кошкіну як акторку теж дуже люблю і поважаю. Тож, я, повагавшись, таки вписалася в цю авантюру, і виграла колону, яка трохи перекривала мені ліву частину сцени, благо, там було порівняно мало дій та вдалося злегка зміститися.⏺І так, "Орландо" - це сміливо. Так, це амбітно. Так, сцена з оглядом на 360 градусів - це для нас щось новеньке. Але, водночас, це ще й галасливо, сумбурно, розібрано, і не дуже добре організовано.⏺Простір величезний, там губляться як глядачі у спробі зрозуміти, той це сектор чи не той, так і жменька акторів на сцені. Мікрофони рипіли, хрипіли та пропадали. Музика з колонок глушила, і в сенсорно чутливої людини могла від цього розболітися голова (бо в мене вона таки тойво). Центральна конструкція на сцені наче ділила її навпіл, перекриваючи огляд, і актори грали не "на 360", а то на одну сторону, то на другу - мені у секторі "А", здається, відсотково більше пощастило дивитися на обличчя, ніж на спини.⏺Все розпадалося на складники, і не сталося оцього ефекту занурення в дійство, тієї ✨театральної магії✨. Не було стилю, продуманості, естетичної єдності - бо візуально це комбо аніме з 90-х, фентезі з 80-х та нічного клубу з нульових. Воно якесь все... вторинне, а не оригінальне. Жоден момент не торкнув, а на сльози пробило лише від яскравості прожекторів, якими під кінець раптово і драматично засліпили глядача.⏺Я хотіла подивитися на Марину Кошкіну - і я на неї подивилася, вона прекрасна та викладається на повну як у косплейній біло-срібній перуці аніме-хлопчика, який читає реп, так і в образі а ля Дейнеріс Таргарієн із ранніх сезонів. З інших акторів хочу виділити хіба що виконавця ролі Мармадюка - дуже відповідна лагідна енергетика. Решта здалася якимись гротескно-бурлескними, і в не найкращому сенсі.⏺Не перечитувала книгу спеціально під виставу - проте, зі спогадів, йшли доволі близько до тексту із невеликими скороченнями. І, що найгірше, мені було нудно. Великий розмір сцени викликав необхідність чималеньких пауз - банально аби актори дійшли з одного краю до іншого, і тому дійство видалося страшенно затягнутим. Я ловила себе на нервовому перевірянні часу із думкою "ну коли вже, ну скільки можна". ⏺Сподіваюся, за кілька показів вистава хоча б трохи "утрясеться", а технічні моменти залагодяться. Бо, насправді, дуже, дуже прикро, я щиро не хотіла розчаровуватися 😔п.с. а ще це перша на моїй пам'яті вистава, де дійсно запарилися із забороною фотографувати - світили лазерними указками у порушників. і, зізнаюся, ці періодичні яскраво-зелені промені виривали мене з дійства набагато гірше, аніж тьмяний екранчик телефону (не те щоб особливо талановитим індивідам навіть два тих лазери заважали продовжувати вести зйомку).#театральне