🇺🇦 «Колективи Солідарності» продовжують підтримувати нових бійців: знайомтеся з Дмитром – активістом з Житомира, архітектором-самоучкою, анархо-комуністом, що нещодавно доєднався до війська. «В цілому я з самого початку хотів долучитись, але дуже сильно боявся. Намагався перебороти свій страх – мобілізувався з другої спроби. Перший раз я просто дав задню під час рекрутингу – сказав: “Вибачте, до побачення, не цікаво”. А потім, наприкінці цього літа, почав в другий раз конкретно думати, бо єдине, що мене зупиняло — це просто страх. У мене ніколи не було думок “Не хочу туди йти, бо…” і там якась з оцих дурних причин. І не було думок про “дітей депутатів” —  просто страх. Я тоді випив пивка, написав своєму майбутньому командиру: “Я дуже сильно боюсь, але хочу долучитися”. Ми з ним поспілкувалися. Я архітектор-самоучка, і тут у мене командир безпосередній буде теж архітектор. Хоча навряд чи ми багато говоритимемо про архітектуру — це все ж таки артилерійська бригада. Але все одно приємно працювати з людьми, які говорять з тобою одною мовою.У мене були різні варіанти – будувати оборонні рубежі, пілотувати дрони. Та все ж я прийняв рішення працювати в артилерії. До цього я тільки срочку служив в понтонно-мостовій бригаді на посаді пожежного, це 2016–2018 роки були. Ми у взводі навіть два рази тушили пожежу. Один раз в нас вигорів бокс в частині, “покрасочний”. А другий раз поруч з частиною загорівся барак, де жили контрактники, яким видають житло від частини. В принципі, більше нічого особливо не було – ходили стройовим шагом, заправляли кутики. У нас на цих синіх покривалах були білі лінії, і ми по них вирівнювали, щоб все виглядало рівно — от така шиза.Та мені насправді навіть така служба допомогла, як чоловіку, у якого нема батька. Зрозуміло, що це страшний зайоб, але він дає зрозуміти, що ти можеш трошки більше, ніж думаєш.Не всі інструктори бойові, але нам тут попався реальний бойовий розвідник. І він нас учить не по книжках, а розказує що потрібно насправді, чого, скільки з собою важливо брати. І командир такий, трохи “воєнний”, але дуже гарна людина, взірцевий офіцер для того, щоб зустрічати новобранців. Трошки тяжко бути в стосунках на відстані з дівчиною, та ми домовилися, і вона підтримує мене. У перший рік війни, влітку, мене якось вписував учасник Колективів. Тоді я познайомився з Фінбаром (Кафферкі), і відчув, що свої лівачки — це тема. Так, я раніше займався розвитком рідного Житомира з хлопцями, але вони не ліві, просто активісти-урбаністи. Робили проєкти всякі, подавалися на гранти — робили кучу роботи, а потім отримували відмови.Напевно, моя ліва позиція допомогла взяти на себе цю відповідальність, дала розуміння того, чому це потрібно робити, чому суспільство має боротися. Бо якби я думав тільки про себе,то напевно б просто втік з України в перші місяці війни — працюючи у Львові було просто взяти рюкзаки й вийти, ніхто нікого майже й не ловив. Але я себе там не бачив. Зараз в мене буде гарна цікава посада. Я все-таки вважаю себе цивільною людиною, яка долучилася робити роботу, тому що хтось її має робити.»