Мотиваціято є сильнаКоли рекрутер спитав мене про те, яка в мене мотивація, мені дуже захотілось видати йому мініподкаст, але я стримався, він все-таки на роботі, нахуй йому то треба. А от вас така доля не мине“Я помру” - це та думка що лякала мене усе моє ухилянтське буття (яке все ще бляха не закінчилось, привіт йобаним наркофобам в армії), і це та ж думка, яка трошки більше місяця тому осяяла мені шлях до рішення приєднатися до війська. Помирати очевидно, страшно, а жити думкою про смерть, можливо, ще страшніше. Але коли виходить усією душею прийняти цей факт, усвідомити й змиритись з тим, що це все одно станеться, саме тоді життя набуває справжнього сенсу.Бігаючи від білих бусиків на чорних номерах, бігаючи в атб і на роботу, до бариги й на рейви, вже не помічаєш, а навіщо ти взагалі це робиш. Сенс життя перетворюється у безкінечне повторення звичної рутини, яка має на меті вберегти мою свідомість від думки про те, що це в будь-якому випадку в якийсь момент закінчиться. Ні моцна банка, ні хороша зп, ні пончики з атб, ні новий сезон хлопаків/ванпачмена/фіони та кейка не вбережуть мене від кінця. А якщо так, то нафіга власне, від нього так компульсивно тікати? Боючись неминучого, я наче став його адептом, рабою, все життя якого це щурячі перегони зі смертю. Вихід з цього кола - зайнятись чимось конструктивним, наповнити своє життя тим сенсом, який перш за все ти сам будеш цінити. Нічого більш конструктивного і цінного ніж захист себе і близьких в такий час мені вигадати, власне, не вдалось. "На праздник жизни, ворваться голому и пьяному, набить ебло козлу ебаному что создал нас неравными" якщо проще Абзац про те що армія може допомогти вирішити проблеми по здоров’ю, з боргами та майбутнім професійним розвитком (через пільгові кредити й гранти) - ми пожалуй пропустимо, бо це і так достатньо очевидно. А от навички в широкому сенсі цього слова - навички багато хто, як на мене, недооцінює. Справа навіть не в таких корисних прокачках, як робота зі зброєю, тактмед, вміння робити та працювати з дронами й іншою електронікою (що несумнівно ніколи зайвим не буде) і тд.. Справа в тому, що це можливість доєднатись до найбільш колективістського організму в даний момент. А відповідно, прокачати софт скіли, які так необхідні лівим організаціям й ідеям в цей і найближчий час - вміння комунікувати з різною аудиторією, вміння згуртовуватись, вміння триматися разом і забувати дріб’язкові конфлікти заради спільної мети. Тому що імхо, вся ця хуйня в якийсь момент закінчиться. І тоді не настане час для того аби знову збиратись в андеграунд кінотеатрах і тихенько дивитись фільми створенні для реклами нас для західних ліваків. І не настане час знову лайтово вести стріми, з хуйово перекладаними філософами двохсотрічної давнини. І навіть хапати банки поміж помідорів час теж не настане. Як мінімум, бо для всього цього час ніколи й не закінчувався, життя коротке й упускати такі прекрасні моменти очевидно не варто. Але все-таки, я вирішив що особисто мені - треба еволюціонувати в наступну версію пана Ростислава. І якщо чесно все виглядає так, наче всьому прогресивному руху пора увірватись в цю гонку за разуми людей з ноги. На мій погляд - обороти для цього вже потихеньку набираються. Наші опоненти впали у стагнацію й запропонувати вирішення актуальних й майбутніх проблем народу вони не здатні (ну хіба що за такі ми не маємо стікер терор приватної власності націонал-лібералів). Держава і існуючи політичні партії, здається, вже викликають тільки сміх і зле причитання. Суспільний дискурс, на мій погляд, все більше іде вліво, бо люди розуміють що сакральні міфічні речі не приносять користі - користь приносить солідарність й взаєморозуміння. Підсумовуючи - мотивація то є сильна, тому що заїбало бути жертвою. Жертвою нічних обстрілів, тцк, звинувачень в ухилянстві (в основному від підсвідомості), несправедливої системи й “правого стікерпак терору”. Пора віднайти в собі сили взяти відповідальність за себе і за тих, хто поруч.