Я заїбалась.
Серйозно, я просто заїбалась плакати майже кожну ніч.
Я вже ненавиджу цей стан, коли очі болять, коли подушка мокра,
а вранці треба вдягати посмішку і робити вигляд, що я «нормальна».

Та я не нормальна, я всередині мертва.
У мене немає почуттів, взагалі.
Просто пустота.
Як ніби мене давно розʼїли зсередини, а я все ще ходжу.

І от біля мене є людина, яка мене любить.
Сука, він реально любить.
Він віддає мені тепло, увагу, серце.
А я дивлюсь і відчуваю тільки холод.
Холод, блядь, який мене саму лякає.

Я хочу сказати «кохаю», я хочу відповісти взаємністю.
Але всередині — ні хуя.
Тільки камінь.
Я сміюся, я обіймаю, я роблю вигляд, але це все театр.
І мене від цього нудить.

Я втомилась брехати.
Я втомилась від себе.
Я втомилась від цього життя, яке тягне мене вниз.
Я не бачу сенсу.
Я не бачу, заради чого вставати зранку.

Кожна ніч — це бій із самою собою.
Кожна ніч — це сльози, крики в подушку, думки, що краще б мене не було.
Я заїбалась. Я реально заїбалась.
Я не хочу так жити.

І найбільше болить те, що я роблю боляче людям, які мене люблять.
Що я не можу віддячити їм тим самим.
Що я розбиваю чуже серце, навіть не намагаючись.
Бо я, блядь, пуста.