Відпускаю тебе

Я відпускаю тебе…
Не раптово — повільно, щодня,
Мов пелюстки осіннього листя,
Що обриває холодний вітер.

Я вириваю з себе те,
Що проросло корінням у моїй душі.
По краплині. По шматочку.
Боляче так, що стискаються груди,
Немов хтось навмисне вириває з мене життя.

Колись ти був моїм світом,
Моєю опорою, моїм повітрям.
Я пам’ятаю, як твої пальці
Тримали мою руку так міцно,
Що я вірила: більше ніколи не впаду.
А тепер я падаю. Щодня.

Я пропускаю крізь себе спогади —
Вони ріжуть, мов бите скло.
Твої очі переслідують мене у снах,
Твій аромат ще дихає на моїй шкірі.
Але я підставляю лице вітрам
І прошу їх розвіяти тебе з моїх думок.

Я схиляю голову.
Цей бій я програла.
Ми програли.
Бо у війнах за любов
Ніколи не буває переможців.

Нам не вистачило сміливості
Дійти до кінця.
Не вистачило сили
Боротися вдвох.
А я втомилася.
Втомилася битися одна.

Кажуть, коли вмирає надія,
Легше дихати.
То я задушу її власними руками.
Я вбиваю надію.
Я ховаю її глибоко в собі,
Без могили, без квітів, без прощання.

І, вбивши надію,
Я відпускаю тебе.
Назавжди.