24 лютого.День, який розірвав нас навпіл.На “до” — де ми були дітьми.І “після” — де ми подорослішали за одну сирену.Чотири роки.Чотири зими без спокою.Чотири весни, що пахнуть не квітами —а порохом і попелом.Ми більше не прокидаємось від будильника.Ми прокидаємось від страху.Від звуку, який ріже повітряі серце одночасно.Чотири роки, як у новинах —не прогнози погоди,а зведення втрат.Втрат.Людей.Батьків.Синів.Чиїхось цілих світів.Мами, які стоять біля вікнаі досі дивляться в темряву,ніби з неї вийде їхній син.Ніби це все була помилка.Ніби зараз двері відчинятьсяі він скаже:“Мамо, я вдома”.А двері мовчать.Діти, які виростають швидше,ніж встигають запам’ятати голос тата.Які дивляться на старі відеоі ставлять їх на повтор,щоб хоч так почути:“Маленька, я поруч”.А його вже немає поруч.І не буде.Наші військові —ті, хто стали стіною,поки ми спали.Ті, хто віддали своє життяне за медалі,а за те, щоб ми могли дихати.Вони більше не обіймуть матерів.Не поцілують коханих.Не побачать, як ростуть їхні діти.Їхні імена —це не просто рядки.Це чиєсь зламане серце назавжди.Чотири роки повномасштабної.А якщо чесно —дванадцять років,як нас вчать виживати.Ми навчилися сміятися крізь сльози.Навчилися жити з тріщиною в душі.Навчилися прощатисяі робити вигляд, що ми сильні.Але правда проста —ми втомлені.Ми втомлені ховати.Втомлені чекати.Втомлені боятися кожного ранку.24 лютого —це не просто дата.Це рана, яка не гоїться.Це день, коли в кожного з насщось забрали.І ми вже ніколи не будемо такими, як раніше.Бо частина Українилежить у чорній землі.А частина —назавжди залишилась у тому ранкуо п’ятій.24 лютого.Чотири роки.І біль, який навіть Бог, здається,чує мовчки.