Давай поговорим про війну без жалю,Без пафосу, гасел і «все буде добре». Коли ти доросла не по календарю,А по втратах, що рвуть тебе зсередини чорним. Коли у двадцять — не плани й весна,А втома, що старить сильніше за роки. Коли тато — це фото, мовчання й війна,І «подзвони» вже ніколи не з того боку. Коли слово «додому» — як ніж у ребро,Бо додому тепер — це не завжди до тата. Коли світ розвалився на «до» і «після»,І «після» — це жити з порожнечею в хаті. Давай не мовчати. Бо тиша — не мир. Вона душить сильніше за вибухи ночі. Коли хтось там «втомився» від нашої війни,А ми — від трун і від власних сліз. Коли броня не тримає ні кулі, ні слів,А серце — в латках, але ще б’ється вперто. Коли замість мрій — імена на плиті,І кожне — як вирок, як постріл у серце. Давай кричати про війну, не шептать,Бо нас надто довго змушували терпіти. Ми вижили, так — але яка це ціна,Коли щоб жити, треба когось поховати? І поки для когось це просто війна,А для нас — батько, дім і зламане «завтра»,Ми будемо говорити. Знову і знов. Бо мовчання — це теж зрада. А ми — не зрадимо.