Я не плакала вже років шість. А то й більше.От зовсім. Навіть на похоронах. А туди я потрапляю значно частіше, ніж на дні народження.Хоча… ні, пиздюнькаю. Пару місяців тому ревіла.Але про той момент знає тільки мій командир. То були сльози злості. Нехай цей випадок так і залишиться між нами.А вчора мої зайчики вийшли з позицій.Нічого особливого не сталось — усе в межах норми.Приїхали: брудні, лохматі, небриті.І, як завжди, всі сіли в мене в кімнаті (сука, навіть стільці принесли 😂), дали мені тарілку «Цезаря» і піцу — і понеслось:«А там два п**а, а ми такі полетіли, а він такий каже…»«А от виїжджали — на баках сиділи, дупи відбили!»«Паштет гівно взяли, більше такий не беремо».І ще купа-купа інформації, захвату, обурення, сміху і возмущєній.Я слухала це все пів вечора.Ні, це не перший їхній виїзд.Зайчики їбашать: хто два роки, хто вже майже чотири.Але кожного разу — всі сідають біля мене і пиздять кілька годин.І так, ця звичка моїх підлеглих — сидіти в мене на голові — іноді бісить до усрачки.«Та з’їбіться ви всі з моєї кімнати!!! У вас свої є!» — я кричу частіше, ніж своїй Артюні «До мене».Але я це неймовірно ціную.А сьогодні зранку я розревілась.От просто на рівному місці.Тригером стало якесь відео про собачку.(Я не дивлюсь новини і відео з війни — мені психолог не рекомендує. А він у мене файний, хуйню не скаже.)І раптом я згадала Дімкіну брудну, не голену, довольну пику в ластовинні — і…Я тупо почала ревіти.Як у дитинстві. Від душі.З всхлипами, соплями і навіть ікотою.І мені стало легше.От просто легко. Як давно не було.Бо весь біль і весь сум я давно не відчуваю.Моя кукуха не дурна — вона прекрасно розуміє, що моя емпатична натура давно б їбанулась к хуям собачим, якби я все це проживала повністю.Я це усвідомлюю. І з жахом чекаю моменту, коли таки прорве.Тому плачте.Серйозно. Плачте.