Самовдоволений після ситого обіду Арестович смачно витер останній присмак ітілійського сухого на губах, звично причмокнув і впав на м'який диван. Все навколо спонукало до того, щоб солодко заснути. Затишок дому та тепло, яке зимою завжди відчувається по особливому, дихали дрімотою. Однак, Олексію не спалось. В думках було неспокійно:- Ну як це ніхто не бачить?! - запитував себе Олексій, - Мені навіть звідси, з далекої Америки, із-за туманів океану видно, який же то позор! Ні, я маю їм відкрити очі.Відчуття героїзму та відваги наповнювали його силою, здавалося, що зірвався б зараз із цього дивану і воював би, бився би, як тигр, перемагав би... Рука сама потягнулася за телефоном, який не зразу впізнав фейс Олексія. Пальці побігли по клавіатурі. Арестович писав туди - через океан в Україну, в тил і на передову, в самі окопи. Писав спокійно, але відверто, серйозно. Він відчував своїм обов'язком навчити синів і дочок українського народу правильно помирати від рук здичавілих росіянців. Щоб без приниження, сміливо так, безстрашно, як би то може зробив він. Колись. Якось. Може.Тут Олексій почув якийсь шкрябіт. Сяйнула холодна думка, що це совість повертається до нього з докором:- Ну що ти мелеш? Ти ж злякався навіть простих політичних утисків, втік хто зна куди, про яку ти смерть говориш, що ти знаєш про честь? - але, хвала небесам, це лише кіт шкрябав у двері і просився в туалет.Ситуація ясна, незрозумілим залишалася тільки міра цинізму та нахабства - чи тегнув Арестович Христа у Гефсеманії?Бо чи то Олексію снилося вже, чи то він собі так і справді думав, що він і Йому написав би щось ніби:- Зберись, тряпка! Що Ти тремтиш, Ти ж Божий Син. Спаситель Ти чи як? Вспотів он весь зі страху. Може Ти ще й обгадився? Ех, от обрав би Отець мене, я б показав, як треба...Прости, Господи***Співчуття рідним і близьким, уклін і дяка хлопцям. Мир їхнім душам та вічна пам'ять. Росіянцям позорище, суд Божий на їх голови за кожне невинне життя.Moscovia delenda est!#війна