Слабкодухість християн або Хрещення рожевих поніХристиянство - це не про те, як бути хорошою людиною, щоб Бог був до тебе також хорошим. Не про те, як правильно постувати, куди ставити свічки, які молитви правильно читати і скільки милостині давати, щоб Господь благоволив тобі в цьому житті достатком, здоров'ям і успіхом.Християнство - це історія, в центрі якої стоїть розповідь про Голгофу і хрест. Про самотність, несправедливість, страждання і смерть. Про те, що Невинного вбили.І це не просто історія Христа. У певному сенсі, це історія історій - історія нашого життя. Наше життя позначене всіми тими речами, і християнство це знає давно. Тут Бога розіп'яли, чи має це щось говорити про наше життя і про нас самих, про людей?Християнство зовсім не наївне, як це часто сьогодні сприймається і, що гріха таїти, подається.Християнство - воно про непросту правду життя. А християни, як передбачається, спільнота, що знає ту правду, розсудливо береже її, щоб не заблукати в наївності, і що особливо важливо - не боїться тієї непростої правди. Знає, що життя от таке, але не зрікається його, не йде в цинізм і виживання, але посеред того дбає про любов.Передбачається, що Хрещення - це вхід до цієї спільноти і до цієї правди. Хрещення - це про життя і смерть. Там в молитвах не раз про це так відверто й проговорюється - "щоб став охрещуваний причетним до життя і смерті Христа". Але хто ж то слухає? Ми зробили з Таїнства Хрещення милоту, коли все райдужно, красиво і благословенно. Там уже немає місця складним історіям про смерть і життя.І все би нічого, хай би так і було, якби ж люди потім не йшли в життя і не губились там! Якби люди потім не знали, що робити із життям, коли самотньо, коли несправедливо, коли боляче. Якби вони потім не питали - а де ж той добрий Бог із рожевих хмаринок з солодкої вати, який обіцяв, що все буде добре. Але у християн Бог із розп’яття, і це не про те, що все буде добре.І хрестик з Розп'яттям, який одівають християнину на Хрещенні, це не оберіг. Це знак того, що ти знаєш правду і ціну цього життя (тут Бога розіп'яли), але ти готовий іти далі. Ти готовий підняти всю цю несправедливість життя, як свій хрест, і йти за Христом, бути людиною, благословляти. Силою віри.Християнство про силу жити. Про силу бути людиною аж поза проблеми, аж поза смерть. Це непросто, але важливо не втрачати орієнтири. Наївності і без нас вистачає.Живи і будь 🤍#думидуховні
Неспроста цю людину віками шанують за мудру. Інтелектуальний внук самого Сократа і батько цілого Олександра, котрий Македонський.Арістотель!Арістотель багато розумного наговорив, але сьогодні я вам розкажу про його дорогоцінне поняття "діагоге".Ви врешті можете зрозуміти, чому ваше життя видається вам виснажливим, замотаним і в результаті може навіть пустим.О, мудрий Арістотелю, чи сам ти знав, що через тисячі років, у ситому, технологічному суспільстві ти будеш ще більш правий, аніж коли ти ту мудрість промовляв?Арістотель вважав, що людина не повинна весь час працювати, займатись користю чи виживанням. Подумайте тільки!Є ще вища форма життя, казав філософ, коли людина... мислить, споглядає, веде бесіди, займається філософією, музикою, поезією, вихованням душі.Тільки ж не плутайте це із розвагою чи просто відпочинком, або ж, боронь Боже, із часом в інстаграмі."Метою війни - є мир, - пише Арістотель, - а метою праці (ні, не комуналка і не новий айфон, як може здатись, а...)) - є "діагоге". Час на вищий спосіб життя, споглядальне існування, що веде до щастя.Мова фактично про те, що людині не слід жити в загоні, як і не слід попусту. Вся людська буденність і необхідність, яка має місце, повинна розумно слугувати вищій, власне людській формі проведення часу - спогляданню і осмисленню свого існування. Бо в цьому є благо для людини.Здається, це багато чого пояснює про втому, вигорання і розгубленість нинішньої людини, яка має бігти лише для того, щоб залишатися на місці. Яка, якщо й добирається до вищих форм життя, то хіба по дорозі на роботу. Якщо друзі - то в телефоні. А якщо вже відпочивати - то так, щоб відірватись і забутись.І знаєте, страшно не те, що людина сьогодні багато працює. Страшно, що людина не вміє вже бути.Живи і будь. Діагоге 🤍#іпросуспільство
Про Єрмака і ворожку не писав хіба лінивий. Я не лінивий, тому теж напишу. Колись приїхав я на навчання, а потім і на життя до столиці. Приїхав з провінції і дивився на все великими очами. Особливо на великих людей, які з телевізора, чи при посадах і статусах, при грошах.Здавалося, що ось вони знають щось важливе про життя, чого не знали ми в своєму селі. Вони вміють його жити, розуміють його якусь велику правду. А інакше чого б вони були там, де вони є? Так я собі думав. Із відчуття провінційної меншовартості ці люди здавалися мені за замовчуванням розумними, відповідальними, розсудливими, сильними і при здоровому глузді. Уявіть собі, що мало пройти немало років, поки я роздивився і зрозумів, що то далеко не так. Що люди - як люди. Всюди. Коли я почав сповідати, перше, що здивувало мене, - що старші люди не завжди мудріші. Я помітив, що молоді інколи бувають толковішими за тих, хто прожив якийсь кусок життя і мав би щось тямити в тому. Відтак, по трохи я прийшов до того, що ніяка ані посада, ні сан, ані статус, ані кількість грошей - не гарантують того, що людина дійсно вміє справлятись із життям, справлятись із собою, що вона має якусь правду, яка її туди привела. Часто (втім, не завжди) ці люди взагалі без якоїсь правди - глупці, хами, егоїсти, пройдисвіти, жлоби... Але нам важко повірити, що світ на стільки може бути абсурдним. І ми шукаємо в тому абсурді якусь особливу логіку, ліпимо туди сенси тощо. На жаль. Ми точно переоцінюємо наявність здорового глузду у цьому житті. Хоча це не привід відмовлятися від нього)) Це привід не бути наївним. Живи і будь 🤍#життяілюди
Вміти говорити - мало. Треба вчитись мислити, формулювати, виражати.Є такий Ноам Чомський. Один із найавторитетніших вчених сьогодення. Вивчає феномен людської мови - що це, як, навіщо і всяке таке. І от цей пан Ноам видає одну дивну ідею. Він каже, що мова нам дана не для того, щоб спілкуватися, вона для того - щоб думати.Нічого собі заява. Можна було би навіть посміятись, якби то не сам Чомський сказав. Сказав, та ще й не раз повторив.Подумати тільки - мова, щоб думати! Не комунікувати. Про що він?Ви точно бачили людей, яким важко виражатись. Вони ніби й розуміють, у їх душі є щось, що рветься у життя, але вони, як птаха у сітях - б'ються на місці, а злетіти не можуть.А згадайте то відчуття, ніби прозріння, ясність чи звільнення - коли знаходились влучні, потрібні слова, щоб позначити дійсність. Коли ви такі: "О! Точно! Це воно! Так воно і є!" І вам зразу легше.Цей великий і дивовижний дар мови не просто для того, щоб сказати в магазині, що ти хочеш пива з морозивом. Вона для того, щоб дивитись і бачити. Щоб сформулювати, осмислити цю дійсність і себе у ній. Щоб назвати, дати ім'я. Щоб у такий спосіб пізнати, зрозуміти і володіти.Психологія добре знає, що чим краще ти можеш називати, формулювати - тим легше жити. Бо то ніби, коли порядок у твоєму домі. Ти не плутаєшся і не спотикаєшся об ситуативні речі під ногами, не губишся, бо не знаєш, що де лежить, і що он там таке. Ти в порядку. В усіх сенсах.А вдумайтесь ще у те, що світ можна не лише осмислити, але й переосмислити!Говорити - ще не думати. Ви й самі знаєте, як буває, що людина говорить не думаючи. Говорити можна, що попало. А от щоб осмислити щось, то вже інша історія.Спробуйте виразити себе у якійсь складній ситуації, що зачепила вас - що ви думаєте, що відчуваєте тощо. Для наглядності краще взяти ручку й листок і постаратись сформулювати це на папір. Тільки не історію, хто куди пішов і що сказав, а себе у тій історії, своє відношення до неї.Ви відчуєте, як це непросто, як плутаються слова, як їх недостатньо. Якщо вам таки вдасться більш-менш - перечитайте. Навряд чи вам сподобається, але, повірте, це вже хороший результат. Більшість не зможе цього зробити. Люди часто губляться у собі.Якби люди вміли добре себе розказувати, самим собі в першу чергу, і чесно, звісно, - то їм часто не треба були б психологи.Мова - це про знати себе, назвати себе, щоб не губитись в собі.Живи і будь 🤍#думи
Життєво. Цікаво. Або: коли твій батько психолог.У того самого Фрейда було шестеро дітей. Найстарша з них - Матильда Фрейд. Батько любив її. Матильда була хворобливою дитиною. Часто хворіла, інколи здавалося, що вона помре. Окрім того, вона була дівчиною, яку не можна назвати красивою. Вона сама це розуміла, переживала, що юнаки не звертають на неї уваги. Усе це набуває такої ваги, що Фрейду доводиться згадувати про це навіть у своїх листах до неї. Якось він пише їй: "Тобі боляче, що ти виглядаєш не дуже привабливою і не подобаєшся чоловікам. Але я дивлюся на це з посмішкою, тому що ти здаєшся мені красивою, по-перше. А по-друге, я знаю, що насправді зовнішня краса не відіграє вирішальної ролі в житті дівчини. Найважливішу роль має враження від її особистості, вплив її особистості. Твоє дзеркало тебе заспокоїть: у твоєму обличчі немає нічого, що відштовхує. А твої спогади підтвердять, що ти завоюєш у колі чоловіків визнання і повагу. Адже що шукають чоловіки в жінці — лагідність, легкість і здатність прикрасити та полегшити їхнє життя"Ці слова батько пише Матильді 26 березня 1908 р. (їй 21 рік), коли вона одужує від чергової хвороби. І вже через рік Матильда виходить заміж за багатого торговця шовком. Згодом справи чоловіка йдуть погано, і він розоряється. Матильда, яка від матері навчилася рукоділлю, починає шити плаття на продаж. Потроху розширює свою справу так, що згодом у центрі Лондона відкриває власний бутік і стає відомою модельєркою. І ось так ця хвороблива, некрасива у своїх очах дівчина, яку втішає батько Фрейд, стає успішною леді, дружиною і матір’ю трьох дітей. Проживає довге і, схоже, щасливе життя — цілих 91 рік. Живи і будь собою 🤍#життілюди
В цей день, 16 років тому, померла моя мама.Я був наймолодшою дитиною в сім'ї, різниця зі старшими братами була доволі велика, тож зрозуміло, що я був дуже близький з мамою.Думав, бувало, як то має бути, якщо мама помре, - я не міг того уявити. Хоч ми й говорили про то відверто, я не був уже дитиною, але то нічого не означає. Хоронити того, кого ти любиш, то завжди катастрофа, який би контекст не був. І от настав той день, коли це сталося.В тих краях, звідки я, людину хоронять на третій день, а тіло лежить вдома. Весь цей час, буквально цілодобово, родичі, сусіди, знайомі приходять і проводять час біля померлого. Читають псалтир, моляться, згадують вже минуле, оплакують.Я ходив поміж людей, турбувався з рідними про якісь похоронні справи, і не міг повірити, що все це направду. Ловив себе в моменти, коли я відволікався в розмові з кимось, говорив про якісь буденні речі, і думав: "Як таке може бути?! Мама померла, скоро ми її будемо хоронити, як я можу думати про щось інше?!" Але я міг.На другу ніч вже виснажений фізично і морально, я приліг на якісь ковдри, що були згорнуті на підлозі в іншій кімнаті, де нікого не було. Я знав, що спати не буду, просто приліг відпочити перед похороном і таки заснув. Прокинувся в глибокому здивуванні - як я міг заснути?! Я взагалі не знав, як я житиму далі, а виявилось, що ось тут поряд просто заснув. Це було дуже дивно. Я тоді вперше зрозумів, що життя йде далі, що би не було в твоїй душі.В той день було особливо тяжко і гнітюче, бо то був останній день. Сьогодні мали віднести тіло на кладовище і поховати. В душі було відчуття якогось надриву, розірваності і безпорадності. Якось уже й не плакалось, та і сльози зовсім не допомагали, було тяжко.Відтак зібрались люди, прийшов священник і почав молитву: "Благословенний Бог наш..." Народ підхопив "Амінь", і по дому, де ці три дні царювало відчуття смерті, разом із димом ладану поплило похоронне "Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас".Із кожним словом молитви до мене відчутно приходив якийсь тихий спокій і прийняття. Мені ніби відкрились очі, я побачив все навколо, стало легше дихати, потекли сльози. Плакалось, було прикро, але вже без надриву.Я знав, що вона би не хотіла того мого надриву. Вона б хотіла, щоб я жив. Щоб я йшов у своїх справах, щоб відволікався, якщо треба, щоб був сильним, бо то не зрада. Вона знала, що я завжди любитиму і завжди повертатимусь.Мені до цих пір її не вистачає, я скучаю за нею. Її ненав'язливої присутності у житті, її глибокої мудрості і тихої любові. Такі ось моменти, коли я віддаюсь спогадам про неї, молитві за неї, повнять серце відчуттям її близькості дотепер. Є та християнська надія, що розлука ця не назавжди. У нас є те, що більше за смерть. Все це пишу не для того, щоб оголити свою душу так навстіж, але щоб поділитись цими переживаннями. Багато хто переживає сьогодні щось схоже. Багато розлуки, смерті, втрат і болю. Може моя історія допоможе комусь.Живи, коли любиш 🤍* На 📷 мама в молодості із старшим братом, але така вона тут красива#життяілюди
Ніхто людину не зможе принизити, допоки вона сама із тим приниженням внутрішньо не погодиться.Христа били позавуш, обзивали і плювали в обличчя, але принизити не змогли. Навіть на хресті у Ньому є гідністьСамооцінка, самосприйняття і самоповага - це фундамент нашого Я.У вас не буде гідності і внутрішньої сили, допоки не буде впевненості, віри і поваги до того, що ви говорите і що робите. Аж до дрібниць.Це добре помітно на різниці між тим, коли людина на публіці вся така розумна, цікава, правильна, культурна, а на самоті - зневажлива, байдужа й неохайна. У такої людини не буде справжньої поваги до себе, чи відчуття власної цінності. У її красивому зовнішньому образі, в який вона, скоріше за все, й сама вірить, є велика чорна діра, яку вона від себе ховає, і в яку все провалюється. Така людина внутрішньо слабка і легко спотикається об найдрібніші зауваження і критику.Чим більша різниця між тим, які ми на самоті і які перед людьми, - тим менше у нас самоцінності і самоповаги.Людині потрібна людина, потрібен Інший. Через Іншого і в Іншому людина пізнає себе, як людину.Діти-мауглі, які виростали з тваринами, з'їжджали до тваринного в собі. Воно є у кожному з нас, людське можна втратити. Навіть якщо втрачати це по трохи, крихтами. І коли таке стається, то ви не будете себе за то поважати. Це принесе у душу невпевненість, слабкість, плутанину і розгубленість.Спробуйте пожити 2/3 дні так, ніби вас бачить Інший. Є такий гарний біблійний вираз - ходити перед лицем Божим. От прокидаєшся ти зранку та відчуваєш, що Хтось дивиться на твоє незастелене ліжко, і застеляєш його. Це міняє людину на краще. З’являється більше людського, а звідси і більше самоповаги, звідси ж - гідності і внутрішньої сили. Бо ти справді віриш у те, який ти, і поважаєш це.Жити треба вчитись.Живи і будь 🤍#психомудрості
І порада на мільйон, друзі!Як правильно сваритися і скандалити.Не буває стосунків без конфліктів. Ми всі різні, тож ця різниця проявляється не обов’язково зі зла чи упередження, а навіть із простого непорозуміння.Навіть Господь Христос не уникнув конфліктів, а між святими теж бувають суперечки.Отже, правило перше, єдине і головне:ніколи не бийте людину тим, що вона вам довірила.Так не можна підставляти. Ніколи.З близькими людьми ти завжди знаєш їхні слабкі місця. Знаєш, куди і чим можна вдарити так, щоб було дуже боляче. Знаєш беззахисне місце в душі, куди легко встромити свою «гостру правду».У пориві гніву й образи може навіть хотітися так зробити — але не треба.Бо так ви підриваєте найцінніше, що є у стосунках, сам фундамент — довіру. І відновити його потім дуже важко.Але найгірше буде, коли така ситуація повторюється. Тоді з’являється до людини почуття моральної відрази. Таке залагодити зовсім складно, бо це практично на рівні інстинктів, ви того вже не контролюєте.Тож коли сваритеся — сваріться по суті. Ви ж не міняєте машину, коли лише пробили колесо, правда?Навіть у сварках майте свою честь, повагу до іншого і...Бережіть одне одного 🤍#психомудрості
Сьогодні Велика субота! Передпасхальна. Великий день спокою, як він ще названий у богослужбових піснеспівах. Основна драма відбувалася попередніми днями: Гефсиманія, зрада, взяття під варту, несправедливий суд хитрих можновладців, безпорадного Пилата й ошаленілого натовпу, врешті — саме розп’яття.Сьогодні все завершилося. Стихло. Христос у гробі. Творець, Податель життя, Саме Життя віддається смерті. Бездиханним закривається в темну тишу гробу... Серед цих високих богословських сенсів притаїлася маленька, але важлива життєва правда — справжній спокій приходить хіба зі смертю. Як казав Екклезіаст про живих:«Та й що має людина з усього свого труду та з клопоту серця свого, що під сонцем працює вона? Бо всі дні її — муки, а робота її — смуток, і навіть уночі її серце спокою не знає» (Еккл. 2:23). Недаремно Церква здавна називала смерть упокоєнням. *** Питає син у батька:— Тату, от усі кажуть, що все буде добре, а коли то буде?— Дивись, синку, — каже тато. — Ти із садочка підеш у школу, потім підростеш і будеш мати роботу, заробиш грошей, одружишся й народиш дітей, збудуєш свою хату, будеш із кумами святкувати свята, так постарієш, а там і помреш.Відтак тебе віднесуть на кладовище, а там копачі опускатимуть труну в яму, і один буде так голосно: «Давай! Давай, полегки. Ще трохи правіше. Правіше! О, а тепер усе добре!»)) ***А поки ти живий — то треба жити! Немає сенсу тут шукати спокою. Треба шукати сенсів, правди, Бога і навіть себе. Спокій сам прийде у свій час.Живи і будь 🤍#тайтаке
Чи вигоряють психологи? А священники?А чи пригаряє в пекаря? А в сантехніка протікає? Пригаряє, протікає і так - вигоряють. Але хіба психологи не мають суперзнань? Хіба вони не можуть жити так, щоб не вигоряти? Вони ж можуть розпізнати вигоряння ще на першій стадії, знають різні вправи для заспокоєння і як подбати про себе, хіба ні? Так то воно так, але правда в тому, що людина завжди більша за будь-які, навіть найкращі, інструменти, а життя складніше за найдетальніші інструкції. У складних, тяжких обставинах рятує сила духу, а це, погодьтеся, не завжди те саме, що диплом і знання. А як щодо священників? Чому вигоряють вони? Чому їм Бог не допомагає жити завжди при силах і в радості? Можна би було не без правди сказати, що буває так, коли й священники гублять Бога, тому потім і здуваються. Втім, не завжди справа в тому, що "мало молився". Питання насправді складніше. Сьогодні Страстна П'ятниця, пам'ятаєте ото Христове: "Ілі, Ілі, лама савахфані"? Ото ж бо. Буває, що й святі та праведні вигоряють, а сильним теж буває важко.Прикладів багато, згадайте хоч би пророка Іллю. Цього ревного і неймовірно сильного Божого чоловіка, який так занепав духом, що просив у Бога смерті. Наївно сподіватися, що у житті вийде перестрахуватись. Ніхто й ніколи не обіцяв життя, як легку прогулянку. У ньому справді є речі, які треба вистраждати. Не дурний придумав, що у житті є хрест, який треба нести. Вигорання - таки не кінець.А кожен фініш - це, по суті, старт. Живи і будь 🤍#життянавчило
TGLIST.COM.UA
