Недосяжні ідеали породжують лише страх і невпевненість. У цьому сенсі вчитель завжди працює проти себе і проти процесів ідеалізації, які неминуче прагнуть його охопити. Тому справжня спадщина вчителя ніколи не полягає в ідолопоклонницькій монументалізації його вчення, а радше в дрібному залишку, у невеличкій рисі, у чомусь, що ми не можемо забути, тому що воно залишило в нас незгладимий слід. [...]Цю історію колись розповів мені ліцейський професор, викладач фізики. Він виявив свою пристрасть до наукових досліджень завдяки враженню, яке на нього справляли уроки його старого вчителя фізики, настільки зануреного у свої пояснення біля дошки, що той щоразу виходив з аудиторії, покритий білою крейдою. Та що означає той крейдяний пил, що залишався на піджаку старого вчителя? Зовсім не анонімне й об'єктивно довершене знання, а швидше матеріалізацію особливого бажання самого вчителя, його найглибшого покликання. Коли молодий професор помітив, що те ж саме трапляється з ним щоразу, коли він закінчує заняття, він зрозумів, що в тому крейдяному пилу було все те, що він успадкував від вчителя. Ось простий приклад того, як відбувається передача бажання знати від одного покоління до іншого. Це приклад того, чим повинно бути життя Школи. Чимось більшим, ніж передачею закріпленого знання, адже на кону стоїть залишок, який стає незгладимим слідом живого прагнення знати, властивого самому вчителю: пил від крейди, який раніше був на піджаку старого професора, тепер опинився на піджаку його учня. Це яскравий приклад руху, найпитомішого для успадкування. Кожна справжня спадщина на ділі складається майже з порожнечі. Не з майна, генів, власності чи доходів. Фактично, ми не успадковуємо нічого, крім самого акту, який робить нас спадкоємцями.Massimo Recalcati. La vera eredità dei maestri#цитата@psychoanalytic_fields