Найгарніший захід сонця який я колись бачив... Але до чого це тут, це ж вам не Інстаграм? У мене є дивна звичка - коли я бачу дуже гарні природні явища я стараюсь зупинитися, сповільнитися, і просто насолодитися моментом. Тоді я ловлю мить такої собі "внутрішньої тиші", коли навколо немов усе стихає. В такі миті до мене часто приходить натхнення - про що писати, що робити, кому допомогти, як зробити продукт чи якусь ідею краще. Але оце сповільнення далося мені найважче. Я активна людина. У мене багато енергії. Безліч ідей і думок. Багато хаосу в голові і серці. Я завжди десь біжу. Завжди намагаюсь чогось досягти. Завжди шукаю шляхів як допомогти собі і іншим. І в такому форматі зупинятися чи сповільнюватися стає тупо страшно. А що якщо сповільнившись я раптом зрозумію, що я так спішу вперед, бо насправді боюсь зрозуміти що у мене немає нічого крім оцього дикого темпу? Філософська думка, ага, але я раджу вам сповільнитися(так, я знову це сказав) і спробувати подумати чи це про вас. Якщо ні - це окейЯкщо так - вважайте цей допис знаком що вам треба пошукати сенс у тому, що ви робите ;)П. С. Фотка 5-річної давнини здається